Юрій Кучерик — переселенець з Луганщини.
Більшу частину життя прожив у Стаханові, коли ж почалися бойові дії, за три роки до війни переїхав у Луганськ.
Влітку Юрій Кучерик торгував сувенірами у рибацькому селищі на Азовському морі, а взимку виготовляв меблі.
У червні 2014 року Юрій Кучерик виїхав із дому та повернувся із коротким візитом аж за п’ять років.
Зараз він живе у Києві — виготовляє меблі на замовлення.
Згадуючи 2014 рік, каже: був аполітичним, натомість серед його друзів були представники луганського Євромайдану, співробітники правозахисного центру «Поступ»
«Дружина перед війною, восени 2013-го року, відкрила з подругою кафе в Луганську. Там у нас працювала бариста, дівчинка дуже активна в правовій сфері. Від неї ми знали, що відбувалося на Майдані, збирали медикаменти. Потім ми з цією подругою їхали у порожньому поїзді до Києва з Луганська. Ми були єдині в вагоні й, можливо, в усьому складі. Було 6-7 вагонів і близько 50 чоловік всього їхало. Це було 18-19 лютого. Ми вирушили до Києва на Майдан».
Другого червня, коли бойовики почали штурмувати Луганський прикордонний загін, Юрій із дружиною прокинулися рано від звуків пострілів. Жінка була на шостому місяці вагітності й саме того дня мала їхати на УЗД.
«Ми сходили на УЗД і там жінка розповідала, що її будинок розташовується біля прикордонного загону. Вона розповіла весь жах, який відбувався, як атакували. Я розумів, що небезпечно залишатися в місті, якщо вже бойовики взялися по-крупному.
Будь-яка випадкова куля або снаряд могли вбити когось із моїх близьких і рідних. Наступного дня ми вранці виїхали. Взяли найнеобхідніше: документи, пару шортів, плавки. Поїхали в Харківську область до друзів в село. Можна сказати, на хутір.
Ми були впевнені, що через два тижні все закінчиться і ми повернемося. Більше ми не повернулися».
З міста Юрій із дружиною виїжджав на автомобілі через КПВВ. Тоді він звернув увагу на так званих «ополченців» та українських військових.
«Єдине, що я пам’ятаю, це враження від зустрічі на блокпосту з українськими військовими. Я відчував величезну радість. Слава Україні! Хлопці були у якійсь такій смішній формі. Їх було кілька людей, які перевіряють документи. Видно, що вони не були готові до бойових дій. За формою, у галузі озброєнь.
Також, коли ми виїжджали, я спочатку звернув увагу на «ополченців», які на блокпосту стояли. Мені здавалося, що це ті місцеві безхатьки, алкоголіки, взяли в руки зброю, тому що у них вид не була інтелігентних людей».
У Луганську Юрій жив у будинку на кілька родин — вони самі його будували. Та повернутися туди він навряд чи зможе. Бойовики «захистили» будинок від меблів, радіаторів та котлів, а його сусідів певний час тримали «на підвалі». До слова, Юрій не брав із собою коштовних речей. Удома залишив ноутбук та фотоапарат.
«І після того, як вони його «звільнили», там нічого не залишилося: винесли меблі, порізали радіатори, котли. Залишили голі стіни».
«Вночі увірвались бойовики. Хлопців забрали «на підвал», тримали їх там близько тижня. Звинувачували їх в тому, що вони працюють на українську армію. Після, звичайно, їх відпустили, дозволили їм виїхати».
Юрій Кучерик може б ще довго не їхав у Луганськ, якби не сімейні обставини. У його дружини померла матір, тому не поїхати вони не могли.
Чоловік згадує: переходячи КПВВ трохи нервував. Його нібито і немає у так званих «чорних» списках, але хто ж знає, чим керуються бойовики на КПВВ. Роздратувати може будь-що, тож до перетину лінії розмежування Юрій готувався ретельно.
«Моє прізвище не фігурувало, але свого часу я своїх поглядів не приховував. Фотографії на сайті «Вконтакте», «Однокласники», які у нас зараз недоступні. У той час (коли були доступні- ред.) я виставляв фотографії з українськими прапорами, подіями у Шевченка (пам’ятник Т. Шевченку в Луганську – ред.). Більшу частину Фейсбуку я чистив перед тим, як туди їхати, тому що за цей час я постив там якісь речі. Звичайно, було трохи хвилювань, коли у мене перевіряли документи на в’їзд до Луганська».
За шість років місто спорожніло. Принаймні таким його побачив Юрій Кучерик. Від деяких побачених речей у чоловіка був, як то кажуть, «культурний шок».
«Це було місто спустошене, у порівнянні з тим, як він був заселений ще у 2014 році. Стало вдвічі, а то й утричі менше машин. Людей мало на вулиці. Дуже багато установ закриті. Якісь банки, якісь магазини».
«Найдивніше, що я там побачив — це у супермаркеті продавалися льодяники на паличках. І це були не «півники» або якісь звірятка. Це були «гранати» на паличці. «Карамель» Граната «зі смаком банана». Це були танчики, зірки. Для мене це був культурний шок через те, що маленьким дітям готують «зброю», щоб вони облизували цю гранату, лимон або танк».
Згадує Юрій і ще один епізод тієї поїздки. Його знайома працювала у кав’ярні і вони вирішили провести її ввечері з роботи додому. Серед відвідувачів закладу виявилися і так звані «захисники» – вони доказували один одному, хто чого вартий. При цьому чоловіки були озброєні.
«Я спостерігав страшну картину, де добре «випиті» «військові» («Народна міліція ЛНР» – ред.) ледь не розмахуючи зброєю, посилаючи один одного, звинувачуючи в тому, що вони когось покарають. Я розумів, що якщо ці хлопці почнуть стрілянину, куля може когось випадково вбити. Звичайно, небезпечно знаходиться в таких умовах».
Через шість років Юрій Кучерик готовий їздити у гості, але повернутися на ті території — бажання немає. Говорить: причин тому багато. Одна із них — зомбування російською пропагандою. Як це відбувається, Юрію вдалося побачити на власні очі.
«Я потрапив на збори «Зірниці». Якщо не помиляюся, була така гра, коли школярі грали, переодягнувшись у військову форму, бігали містом, якісь кричалки … Мені було цікаво, куди йдуть молоді люди з прапорами «СРСР». Я попрямував до стадіону і побачив жахливу картину: школярі, одягнувшись у військову форму, з прапорами «СРСР», вишикувалися в лінійку і їм розповідають представники «мерії», що зараз ця гра називається «Перемога». Вони її перейменували, тому що хочуть перемоги і вони хочуть перемогу над державою, що не оголосила війну, напало на їх території. Вони розповідали дітям, що ворожа держава, мається на увазі Україна, не оголосивши війну почала бомбити і атакувати їх територію».
«Так, у мене є ключі від батьківської хати. У дружини є ключі від квартири, де жили її батьки. Для мене це просто речі — вже не пов’язую себе, припустимо, до Стаханова, що це мій рідний дім. Мене туди не тягне. Є кілька друзів, яких я із задоволенням би побачив, є родичі, але немає бажання приїхати. На те, що я знав наклалася трохи дивна форма — плакати Сталіна розвішені по місту із закликом у що б то не стало «зупинити й розгромити ворога»; на ринку продають футболки з Путіним, є різні написи, наприклад, «Росія, вперед!». Я розумію, що це якийсь абсурд, якась «пелевенщіна» – у них герої і молодогвардійці, і Микола II, і генерал Денікін, і все намішано. Я розумію, що це не те рідне місце, яке було для мене».