У Луганськ я не повернуся, поки там не буде метро, а його не буде ніколи — Греков

Микола Греков — міський голова окупованого міста Олександрівськ Луганської області, офіцер запасу Збройних сил України. На посаду міського голови був обраний у 2010 році. За словами Миколи Грекова, у нього одразу склалися погані стосунки із керівництвом Луганська та області, а згодом його нібито спіймали на хабарі і три місяці він провів у СІЗО. У 2012 році його відсторонили від виконання обов’язків. Вироку суду по справі Миколи Грекова немає досі.

«З 2012 року у мене почалися судові процеси. Кожен місяць я ходив в суди, давав якісь покази. І на період 2014 року я був мером міста Олександрівськ,  тільки «відстороненим від виконання посадових обов’язків». Коли у 2014 році почався конфлікт, на жаль, я не зміг умовити, змусити та вплинути на ситуацію, яка склалася в Олександрівську.

Вся моя рада — це сепарня, яка все зробила. Є дві ради в Україні, які визнали«Луганську народну республіку» — Алчевська та Олександрівська. Усі вони злочинці, їх всіх треба посадити в тюрму. Я робив все, щоб цього не відбулося, але вони мене не слухали.

Останній раз я був у Луганську 16-го червня 2014 року. Я з’явився на свій суд. І всі співробітники СБУ, які фальшували проти мене справу, не з’явилися на цей суд. Усі співробітники прокуратури, які представляли обвинувачення, не з’явилися. Навіть суддя Артемівського району не з’явилася на цей суд.

Я туди приїхав, і мені треба було послухати тих сепаратистів, які колись були моїми друзями, що треба було спалити цю кримінальну справу і забути про неї. І сьогодні, вже 6 років війни, я ніяк не можу вийти з тієї ситуації. Моя справа там. Суди в Україні відмовляються мене судити».

Місто Щастя українські військові звільнили 14 червня 2014 року. Але загостреною ситуація поблизу міста залишалася до 2016 року. Найгарячіші точки— блокпост «Фасад» та Щастинська теплоелектростанція.

«У 2014 році ми завжди заявляли, що батальйон «Айдар» зайшов в Луганськ. Багато хто не розумів, але хочу вкотре довести до відома радіослухачів, що Луганськ — це анахронізм радянського минулого. В Україні було 118 селищ і 33 міста, які не входили в міста. Місто Щастя, який звільнив батальйон «Айдар» у 2014 році, це частина Жовтневого району міста Луганськ. Тому, коли в 2014 році заявляли, що батальйон «Айдар» перебуває в місті Луганськ, завжди казали правду.

А у мене ще смішніша ситуація: я ж ще рік потім прослужив в місті Щастя, поки нас не вивели. Але підписку про невиїзд з міста Луганськ суд зняв тільки влітку минулого року».

20 липня 2014 року група«Інформаційний спротив» повідомила: вночі з території Росії двічі обстріляли українських прикордонників. Стріляли з мінометів. Українські військові почали розміновувати звільнені Слов’янськ та Краматорськ. Здавалося, за кілька тижнів, на Донбасі запанує тиша.

«А 20 червня… Знаєте, я у своєму житті один раз обманув дружину. Це було в червні 2014 року. У неї день народження на День Незалежності України. І я сказав, що день народження 2014 року ми будемо святкувати вдома, в Луганську. 20 червня я приїхав в місто Щастя, мої друзі вручили мені зброю, а з 18-го серпня я став військовослужбовцем Збройних сил України 24-го окремого штурмового батальйону або, до цього, 24-го батальйону територіальної оборони Луганської області. З цього почалася моя служба рядового української армії.

Небезпека для мого життя почалася задовго до цього. Я займався звільненням військовополонених, які влітку потрапили до полону при участі й бойових зіткненнях. Я їздив по місту Луганську на своїй маленькій машинці з українським прапором, вона з двох боків була обклеєна українською символікою. Родину свою я вивіз трохи раніше. 

Я туди приїхав на суд і чудово розумів, що почала литися кров, шляхом перемовин уже нічого не вирішити. І треба було приймати ту чи іншу позицію. Я спокійно вийшов, як людина, яка приймає присягу на вірність країні, і пішов служити в Збройні сили України.

У людей завжди є вибір. Коли мені розповідають, що у них там будинки, квартири, діти, батьки, я можу навести вас сто прикладів, у кого теж є будинки, діти, батьки, але ці люди взяли зброю і пішли захищати Батьківщину». 

Від початку конфлікту на Сході жителі окупованих територій та переселенці виборюють своє право взяти участь у виборах. Луганчани та дончани, зокрема, не змогли проголосувати на президентських виборах 2014 року. Бойовики заборонили проводити вибори. Так само і в тих містах, де вже встиг закріпитись супротивник.

«Сьогодні, мені здається, нікому не цікава доля Грекова. Нікому не цікава доля переселенців як переселенців, над якими держава продовжує п’ятий рік знущання та катування. Нічим не допомагає. Коли якісь чиновники, високопосадовці, заявляють, що «ми прийняли, ми допомогли, ми забезпечили», я можу сказати радіослухачам, що все це брехня.

Сьогодні мене конкретно непокоїть ситуація, яка відбувається. Законом все дозволено тим людям, які ще півроку тому обирали собі вождів в «ЛНР», а я вважаю їх злочинцями проти України, яких потрібно позбавити громадянства, позбавити на все життя участі у виборах. Ті злочинці, які в Криму проголосували за Путіна, можуть спокійно приїхати в Україну, отримати від будь-якого кандидата гроші (а кажуть, що роздають від тисячі до двох) і спокійно прийти голосувати. Так мене це не те, що обурює, мене це бісить. Мене бісить, чому немає реєстру всіх цих негідників, і вони досі не викреслені звідусіль, не позбавлені всього». 

Українські журналісти шукають шляхи, як залучити до діалогу жителів окупованих територій, як правильно писати про те, що там відбувається. Микола Греков визнає: не всі жителі окупованих частин Луганщини та Донеччини мали і мають можливість виїхати звідти.

«Держава кинула цих людей і не виконала свої обов’язки — не евакуювала їх тощо. Навіть статусу їм не дали. Це питання, яке ще буде розглядатися і в міжнародних судах. Повірте мені, всі люди, які мали до цього стосунок, і з вищого керівництва України зокрема, понесуть відповідальність».

У всіх героїв передачі «Ключ, який завжди зі мною» я питаю: чи хотіли б вони повернутися до свого міста. Якщо не назавжди, то хоча б пройтися по улюблених місцях. Микола Греков каже: таку можливість майже не розглядає.

«Ну, я ж не схожий на дебіла та ідіота. Я не розумію, як можна ставити питання людині, яка воювала на боці України, чи хоче вона повернутися до цих дебілів, які стріляли в нас, які вбивали дітей. Ну, повернутися поколупатися у когось в очах, продати своє майно можна, але жити з цими дебілами… В Києві мені все подобається, в Луганськ я не повернуся ніколи, поки там не побудують метро, а метро там не побудують ніколи».