Вибух, народ бігає, валяться дерева — переселенець про події 2 червня 2014 року в Луганську

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» — історія журналіста Сергій Стулова.

Ведучі

Валентина Троян

Вибух, народ бігає, валяться дерева — переселенець про події 2 червня 2014 року в Луганську
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-klyuch-20-04-14_stulov.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-klyuch-20-04-14_stulov.mp3
Вибух, народ бігає, валяться дерева — переселенець про події 2 червня 2014 року в Луганську
0:00
/
0:00

Сергій Стулов — алчевець, який за кілька років до окупації переїхав до Луганська. Входив до Луганської правозахисної групи, яка на той момент надавала юридичну допомогу ліквідаторам чорнобильської катастрофи, дітям війни, а з початком бойових дій почали консультувати і переселенців.

Нині Сергій Стулов — журналіст, який досліджує будівництво доріг в Україні та розслідує шахрайські схеми під час цих будівництв.

Каже, у 2014 році міг спостерігати за настроями у двох протилежних таборах, які виникли у Луганську та Алчевську. Брав участь у так званому референдумі 2014 року.

«У «референдумі» я брав участь як приватна особа. Мені було цікаво, як він організований з точки зору закону, чому він був організований і чому туди пішли люди. У день «референдуму» я поїхав до Алчевська, тому що я там зареєстрований як виборець. Я пройшов по чотирьом виборчим дільницям. Мені вдалося проголосувати на всіх. Тобто, про яку законність «референдуму» може йтися?

Мені була цікава не участь в цьому «референдумі», а процес — чому воно так організовано, що хто хоче, той голосує. Я впевнений, якби я пішов в Луганську, я б і у Луганську проголосував. Я не пам’ятаю, як формувалися ці питання — їх там, здається, було два. Але я голосував за те, щоб залишитися у складі України».

Так про псевдореферендум розповіла левова частка українських ЗМІ. А ось — деталі та уточнення від очевидця.

«Ніякого тиску не було. На одній з дільниць я був від початку до кінця — за виключенням того часу, коли я відходив на інші ділянки. Була група осіб — місцеві жителі, які забезпечували нібито порядок на цій ділянці. Вони були озброєні, але це була індивідуальна зброя. Я знаю осіб, які там були — це мої знайомі. У них була особиста зброя — пневматика з гумовими кулями, «газ». Іншої зброї не було. Нікого ці люди не примушували, не змушували голосувати і не рекомендували як голосувати. Народ вшов сам по собі. Було багато пенсіонерів. Серед цих пенсіонерів зустрічалися і молоді люди — до 30 років. У мене є серія фото на всіх дільницях».

Кажучи про події на Сході України у 2013-2014 роках Сергій Стулов зауважує: не був палким прихильником жодної зі сторін. Однаково спілкувався як з представниками Євромайдану, так і Антимайдану. Аж до 9 березня. Тоді прихильники «Русской весны» напали на представників Луганського Євромайдану, які святкували День народження Тараса Шевченка, та захопили Луганську облдержадміністрацію.

«9 березня я був присутній на площі. Стрілянина там була і, будемо так скромно говорити, порушення громадського порядку. А потім, коли у квітні захопили СБУ, це було взагалі надзвичайне. Я ходив до СБУ, розмовляв з представниками. Але, на мій погляд, вони просто порушують закон. Все, що вони робили, не підпадало під жодну статтю закону. Що мене найбільше вражало — наші правоохоронні органи не хотіли виконувати те, що було написано в їх статуті. Власне кажучи, через їх потурання все це і сталося».

«Саме тоді я і став на сторону, будемо говорити, Євромайдану. Було необхідно дотриматись законів України, тому що все, що робилося потім, підпадало під поняття «сепаратизм». Тобто не можна було захоплювати адміністративні будівлі і робити те, що вони робили».

Запитую Сергія, чи не може так бути, що правоохоронці таким чином демонстрували, що вони поза політикою.

«Ні, такого не було. Наприклад, коли захоплюють режимний об’єкт СБУ — це не нейтралітет. У того чергового, який сидів в СБУ, є певні обов’язки, якими він повинен був керуватися в момент захоплення, а вони просто загравали».

6 квітня 2014 року без особливого спротиву прихильники «Русской весны» захопили будівлю луганського облуправління СБУ. Сквер навпроти, де зазвичай гуляли діти, закрили. Почали встановлювати намети та барикади.

«Я ходив туди як спостерігач. Спілкувався з людьми, які там сиділи в наметах — штабна або якось так вона називалася. Кого там тільки не було — і козаки були, просто якісь активісти, які не з нашого міста, яких я перший раз бачив. Все це було дивно. Тобто списки цих «ополченців» – я ходив дивився, як вони записуються. Формування цих «структур» – це вже було неправильно. А міліція дивилася на це все і нікому не заважала».

Вже у Києві Сергій Стулов намагався вступити до лав ЗСУ. Але через прописку у військкоматі йому відмовили. Ще й поглузували.

«Пішов до Святошинського військкомату, спробував стати на облік і призватись до Збройних сил України як доброволець. Мені сказали, що немає моєї особової справи, а без неї мене не візьмуть. Вони мені дали лист у руки і сказали, щоб я їхав в Алчевськ і привіз свою особисту справу. Я запитав, чи розуміють вони, що кажуть. Алчевськ вже був захоплений, а в військкоматі був штаб Мозгового і вони мені пропонували поїхати в військкомат і взяти свою особисту справу».

На 2 червня Сергій купив квиток до Києва — хотів виїхати доки не припиняться бойові дії. Удень пішов на пошту у самому центрі міста та став свідком найзагадковішого обстрілу Луганська, коли загинули восьмеро людей.

«Я відправив посилку, пройшов через парк і коли завернув, ближче до зупинки, стався цей вибух. Досі ж сперечаються — що це було: наліт літака або хтось випадково вистрілив. Я був учасником цієї події. Я інтуїтивно пішов туди подивитися, але звідти вже виїжджали приватні машини, які стояли біля ОДА. Вибух, народ бігає, валяться дерева — ось така була картина і, чесно сказати, я не пішов всередину».

Вже у Києві Сергій зрозумів, що сенсу повертатися немає — потрібно лише забрати із Луганська рідних. І йому це вдалося.

«До Києва коли їхав у відрядження, то це максимум на три дні. У мене з собою був спортивний костюм, капці, зубна щітка і більше нічого не було — ось з цим я і поїхав. Тобто звичайна сумка, у якій особисті речі для відрядження».

Але й тепер, коли бойових дій у Луганську немає, Сергій не ризикує їхати додому. Він впевнений: по приїзду його заарештують — через його громадську діяльність.

«Організацією ми були у Львові, Луцьку. Ми зустрічалися з «Правим сектором», активістами-націоналістами. Ми намагалися розібратися, що відбувається і яким чином все це вирішувати. Ми проводили прес-конференції, на яких були присутні націоналістичні організації. Все це було в ефірі, транслювалося по ТБ, було в інтернеті. Мене, звичайно, бачили і звідти почали надходити погрози, в тому що я з фашистами сиджу за одним столом. Мене обізвали фашистом і повертатися мені вже було не можна. Вірніше, страшно».

Утім, Сергій не втрачає надії повернутися додому. Принаймні, ключі від квартири — зберігає.

«У мене є надія на повернення. Я щотижня телефоную, розмовляю з тією стороною. У мене там залишилися однокласники, друзі, товариші і наші правозахисники, які там залишилися, живуть, працюють … Не все так погано, як нам картинку малюють. Ми намагаємося налагодити діалог з людьми, які там живуть. Багато хто хоче повернути все назад. Зрозуміло, що назад повернути неможливо, але діалог повинен бути. Простий народ повинен домовитися хоча б між собою, що він повинен робити».

Сергія запитую: чи не боїться по поверненню додому отримати ножа у спину. Адже є думка, що саме після того, як переселенці повернуться додому розпочнеться громадянська війна.

«Сказати, що не боюся — буде неправильно, а сказати, що не отримаю ніж — теж. Я не замислювався про це. Ми повинні жити сьогоднішнім днем і там, де можемо принести найбільшу користь. Я впевнений, що якщо приїду в той же самий Алчевськ і зустрінуся з тими людьми, з ким сьогодні говорю телефоном, з якими спілкуюся, то думаю, що вони налаштовані на конструктивну розмову, а не на те, щоб когось кудись заманити».