Фото: Громадське радіо
Станіслав Цикаловський — луганчанин, нині живе у Києві.
До війни у Луганську займався блогінгом, розвитком порталу top.lg.ua, менеджментом, піаром.
З 2014 по 2016 роки працював на будівництві тепличних комплексів у Грузії.
Повернувшись в Україну продовжив займатися тим, що робив до війни.
«Ми переживали так само, як переживали у 2004 році. Тоді це сталося набагато спокійніше. Хоча, і тоді було важко. Коли ми виходили у помаранчевих шаликах зафіксувати свою позицію. І, коли ми виходили 100-200 людей — це правда, ніхто не говорить, що була тисяча чоловік, а навпаки нас біля обладміністрації стояло дві-три тисячі привезених шахтарів, було страшно.
Ось, в принципі, ситуація схожа була. Я завжди говорив, починаючи з 2013 року: «нехай стоять. Не чіпайте їх». Ми постояли, нехай вони тепер. На Майдані стояли півроку, нехай тепер вони у Луганську постоять біля пам’ятника».
Тривалий час мітинги двох умовних таборів справді були мирними. Час від часу були провокації. Зокрема, кілька разів опоненти зривали показ фільму про Межигір’я, який хотів влаштувати Громадський сектор луганського Євромайдану. Утім, до насильства не доходило.
«Розділилися позиції, різні точки зору. Але не до бійок, мордобоїв і, тим більше, вбивств — у Луганську такого не було. І я це востаннє говорив після захоплення СБУ. Мене тоді покликали в ефір до Савіка Шустера. А за день до цього я був на площі біля СБУ — коли захопили. Я кажу: ну, стоять і стоять — нічого не відбувається, ну пісні співають, багаття палять, шашлик — ну їм так хочеться. Тим більше, тепло було. Кажуть: а як же ж, ось же ж … Я кажу, що нічого не буде — не чіпайте нікого. Місяць-два..пусть стоять. Це якщо говорити, про те, що там — луганчани», — згадує Станіслав.
Станіслав згадує: на свій День народження, у кінці січня, поїхав до Ялти. Там було тихо і нічого про події у Києві не нагадувало:
«Все тихо, добре. І до мене на набережній підходить журналістка з мікрофоном, з камерою. Представляється і задає стандартне, за їхніми мірками, питання: «Здрастуйте! «П’ятий канал» Санкт-Петербурга. Як ви оцінюєте ймовірність того, що Крим піде, Донбас піде?» Я відповів: «Я з Луганська. У нас 20-30 км до кордону. У нас тиша і спокій. Ось Крим. Ми з вами у Криму знаходимося, російською говоримо, ніяких проблем не маємо. Я приїхав відпочити. Я кожні два-три місяці їжу у Крим, у Ялту, погуляти, подивитися. Зараз я тут. Які проблеми? Майдан — це Майдан. Там все з’ясують і обійдуться без нас, як і минулого разу». «Ні, ну от ви …» Тобто вже тоді … Ну, що таке «5 канал» Санкт-Петербурга? Тобто, вони вже тоді потихеньку десь були».
Серйозні протистояння на мітингах почалися на початку березня — під час так званої «Русской весны». Акції протесту стали організованими, збільшилася кількість учасників — людей привозили з інших населених пунктів області. Вони тримали у руках транспаранти із їхніми назвами. Дев’ятого березня 2014 року мітинг луганського Євромайдану буквально змели їхні опоненти і навіть спробували захопити облдержадміністрацію. Як згадують представники Євромайдану, того дня були перші поранені в місті.
«Мене кликали на цей мітинг знаменитий, з російськими прапорами — мене звали виступити там. По-моєму, це був другий мітинг, а, може бути, власне, і ось цей ось. А я кажу: «Я яким боком там?» — «Ну, ви розумієте …» Ми ж там всі один одного знаємо. І опосередковано звали. Я кажу: «Яким боком я? Що я виступлю? » Спочатку цей мітинг не планувався проросійським — наскільки я можу судити з контексту. Тому що, якщо звали мене, то про що? … Звали, щоб якось, може, трошки десь розбавити … авторитетом. Я сказав: «Ні, хлопці, я в цьому участі не беру. Я і так прийду, подивлюся — як журналіст і блогер «. І ми стояли спокійно, дивилися. А потім, коли, ці російський прапори з’явилися ну такий шок був, чесно кажучи», — розповідає Станіслав Цикаловський.
Журналістів центральних українських телеканалів на цих мітингах сприймали доволі агресивно. Спочатку вони намагалися знімати логотипи з мікрофонів, щоб уникати конфліктів. Утім, ближче до червня медійники були змушені взагалі залишити місто. У перші дні після захоплення облуправління СБУ ходити біля барикад та заходити до наметового містечка поруч міг хто завгодно. Цим скористались проукраїнські активісти Луганська — вони ходили, фотографували, спілкувалися із своїми опонентами. Утім, згодом робити все це стало проблематично — на вході проросійсько налаштовані луганчани та гості міста виставили блокпости. Небажаних гостей могли видворити, забравши апаратуру. Потім, сюди ж, до захопленої будівлі привозили заручників.
«Я припинив писати, напевно, в травні. Мені було дійсно страшно. Я поїхав. На «референдум», я їхав спеціально, щоб не брати участь. Я встиг через Донецьк полетіти в Батумі. І повернувся, встиг повернутися до того, як аеропорт закрили. Чесно кажучи, я сам собі намагався убезпечити життя», — ділиться спогадами Станіслав Цикаловський.
У Луганську Станіслава Цикаловського знають як одного із критиків чинного міського голови Луганська Сергія Кравченка. Із початком бойових дій мер виїхав. У мережі є відео, на якому бійці батальйону «Айдар» затримали Сергія Кравченка та звинувачували його у закликах до так званого «референдуму».
Пізніше Сергія Кравченка відпустили. Нині він не з’являється на публіці, навіть на окупованих територіях:
«Після захоплення СБУ я з ним довго проговорив. У своїх справах був у міськраді і він випадково зовсім вийшов — у них було засідання асоціації міст Луганської області. Ми стояли, говорили із прес-секретарем. Я привітався. Я 10 років взагалі намагався до нього не підходити особисто — з його першої каденції. Привіталися. Він запитав, що я роблю. Відповів, що у своїх справах прийшов. Він каже: «Кава?» Я кажу: «А ходімо». І ми близько години проговорили про все це. Я кажу: «Сергій Іванович, що відбувається у вас в місті?» Він: «Так що … ось так от …» Дійсно була біда. Я не захищаю, знову ж таки, але я розумію: а що він міг зробити? Віддати наказ ДАІ, щоб перекрили дороги, щоб не тягали дрова? Він не міг — по субординації, для цього є міліція. Знову ж невідомо — хто в ДАІ … Я кажу: «Сергій Іванович, перекрийте дороги». Він: «Ну, як? Ну що?» І ми з ним дуже довго розмовляли. Домовилися зустрітися після мого повернення з Грузії, поговорити. Тобто, особисто я про ось всю цю війну не вірив».
11 травня 2014 року незаконні збройні формування провели на підконтрольній їм частині Луганської області так званий референдум. По-різному провели цей день ті, хто засуджував дії бойовиків: хтось — залишився вдома, хтось — пішов подивитися на все власними очима, хтось — поїхав, побоюючись провокацій у місті.
«Запланували, так збіглося, що дуже зручно було виїхати і просто не хотів з цим всім стикатися. І ось з цієї позиції я очікував якихось провокацій, можливо, ще чогось … Не знаю, як це пояснити. Ну, так збіглося — і відпочити треба було, і просто якомога далі від цього всього, і, чесно кажучи, ось тут думка була, надія, на те що, все якось плавно-плавно зійде нанівець. Тобто, я розумів з досвіду — якщо це не розігрівати, не підігрівати, то воно, в принципі, стухало поступово. Воно за-ту-ха-ло.
Для мене останньою краплею було, що я думав: «Ось війна закінчилася» — це Боїнг. Я подумав, що, все — після цього війна закінчиться. Виявилося немає — він (Володимир Путін — ред.) пішов на підвищення ставок».
У липні у Луганську розпочалися перебої з електроенергією, постачанням води, зникав мобільний зв’язок. Обстріли ставали інтенсивнішими, озброєння, з якого вівся вогонь — важчим. 25 липня Станіслав Цикаловський поїхав у відпустку до Києва:
«Це був останній додатковий поїзд, який йшов о восьмій вечора. До Києва, тому що тут друзі були, запропонували приїхати пожити. Поїхали, після цього наші брали Дебальцеве, і після цього, власне, припинилося сполучення з Луганськом. Це була п’ятниця. Тиждень, коли Болотов (Валерій Болотов — перший так званий народний губернатор Луганщини — ред.) заборонив переміщення автомобілів містом. Тобто були поодинокі маршрутки. Я жив на Молодіжному (квартал у Луганську — ред.), на орендованій квартирі, щоб не потрапляти нікуди за фізичними даними. Дійсно, виходиш завжди, а у нас місто раннє, тому о 6-7 вже все кипіло. А так виходиш на балкон і все — порожньо. Просто порожньо. На три або на чотири дні він заборону вів — вони шукали тоді свої ж ДРГ».
У 2016 році перший так званий губернатор Луганщини Валерій Болотов в інтерв’ю «Росбалту» заявив: житлові масиви Луганщини дійсно обстрілювали ДРГ. Але не української армії, а його наступника — Ігоря Плотницького.
Інтерв’ю з Болотовим Росбалт опублікував у грудні 2016-го, а вже 31 січня 2017-го інтерент-видання life.ru повідомило про його смерть.
«І він заборонив переміщення. Правда, обстріли не припинилися. І, коли ми всі сиділи по квартирах, по домівках, і в сусідньому дворі ми всіх їх бачили (ДРГ Ігоря Плотницького — ред.), а вони чомусь не бачили. Але, не в цьому суть. І страшно було, що машину я свою на прикол поставив, сховав її, грубо кажучи, на стоянці, заплатив за місяць вперед за стоянку. Просто залишив її і батьки мої довезли нас до ж/д вокзалу. Пусто було. Ступор, тремор, внутрішня тривога.
Ні сну, нічого — поки Дебальцеве не проїхав. Десь він зупинявся. Кажуть попередній поїзд під обстріл потрапив. Виїжджало багато знайомих і хтось про це говорив. Вранці, вже в Києві, шок був від людей. Їх не було останній місяць (в Луганську — ред.). Просто у місті їх не було. Зрозуміло, що біля магазинчика вони крутяться-вертяться, хтось кудись їздить. А так на платформу виходиш — купа машин і купа людей. Ось це був шок», — говорить Станіслав Цикаловський.
Через півтора місяця Станіслав поїхав у Луганськ. У тому числі, щоб забрати зі стоянки своє авто. Візит планував так, щоб 12 вересня бути у Луганську. Дату обрав не випадково. Це — День міста:
«Я їхав, вона була повна — стоянка з машинами. Там закрито — хороша така невелика стоянка — я їхав, вона була повна, а тут я під’їжджаю — світла немає, зв’язку немає. Нічого немає. Стукаєш дідусь-сторож виходить, відкриває. Кажу: «Я за машиною». Стоянка порожня. Я за кут — де моя — і ось вона одна стоїть. Ось просто одна стоїть — ні подряпини. Я забрав машину, переночував і на День міста виїхав».
Кілька років тому повертаючись із Грузії Станіслав Цикаловський заїхав додому у Луганськ. Так згадує ту подорож.
«Я заїжджав до Луганська пару-трійку років тому. Я заїхав, мене ніхто не чіпав. Я заїхав через Ізварине, повертаючись в Грузії. Я, в принципі, там десь ув своїх особистих Інстаграмах писав, публікував фотки. Друзі та близькі знають. Я заїхав, подивився поспілкувався, поїздив по місту. Ми Новий рік зустріли, погуляли в центрі. Але, знову ж таки, страшно до першої чарки, що називається. Там по-іншому не можна — ну, мені особисто — комендантська година, о шостій годині вечора ти виїхати вже нікуди не можеш. Начебто до 23:00 можна гуляти, але вже все закрилося. Я пробув там близько тижня і поїхав. Як мені потім повідомили, до мене приходили. Тобто, мені сусіди сказали, що до тебе там прийшли, постукали, запитали «де він, що він, як він, чому?» Ось такі питання і ось з цього моменту мені наприклад … Ну, я не хочу. Ну навіщо? Заради чого? Щоб напружувати своїх рідних, друзів і близьких? Хто мене буде рятувати? І що пред’явити? Я не знаю, що вони придумають? Я там шпигун буду чи ні …»
Станіслав Цикаловський говорить: нині не може відповісти на запитання, чому тоді їздив до Луганська і так само не знає чіткої відповіді, чи є він у списку небажаних гостей. Каже, за бажання це можна з’ясувати, але немає сенсу, бо для себе вирішив — до міста не поїде:
«Я виїжджав і ключі не брав з собою. І у мене, чесно кажучи, навіть думки такої не було. Ну, просто чомусь у мене так. Не романтично, можливо, не практично. Ключі там десь валяються періодично … Але, я забув. Я забув про житлоплощі, про те, про се. Тобто, у мене такої позиції немає. У мене досі український прапорець, з яким виїхав і їздив. Я ніколи цього не робив, а коли почався Євромайдан, я поставив у себе в машині прапор. Він зі мною 6 років. Він проїхав кордони, Європу, Грузію, Вірменію. Коли я проїжджав на площі біля СБУ, і коли там ще не стріляли, я його всім тикав. У мене завжди флешка була, я їм гімн України включав — відкривав вікна і на прапорець їм тикав і їхав далі. Але, під’їжджаючи до стоянки, я прапорець прибирав. Ну, вибачте, навіщо це випирати — потім не на чому просто буде виїхати, рано чи пізно.
Я, на відміну від більшості наших луганчан, не розумів нічого до останнього часу. Грубо кажучи 2015-й, 2016 й роки — я ще збирався додому їхати. Можливо, це — психологічна травма … Коли мені говорять або коли я чую, як наші луганчани або донеччани дають коментарі і вони кажуть: «Та я вже в грудні, в листопаді — як тільки Майдан (почався — ред.), Я вже розумів, що росіяни з танками будуть заходити. Так про що ви говорите? Ну, ніхто цього не знав. І ніхто цього не міг знати. І не знали. Все провернулася в якомусь моменті».