Віра Ястребова — юристка, до війни жила у місті Дебальцеве, з початком бойових дій переїхала до Лисичанська.
До липня 2014 року близько 5 років працювала на різних посадах — секретаря, помічника судді — у місцевому суді.
Зараз обіймає посаду виконавчої директорки Східної правозахисної групи.
«У Дебальцевому був невеликий суд: штатний розпис — до 50 людей. У такому суді контролювала роботу у тому числі і з апаратом, приймала основні рішення голова суду. І на той час вона вчинила досить мудро. У неї була задача — зберегти апарат, наші життя та здоров’я і зберегти ті зусилля правників, які зараз оформлені у справи і знаходяться на розглядах у суді, або в архівах, бо ті люди, які почали з’являтися у місті зі зброєю у руках, більшість з них були раніше засудженими і ми знали, на що вони можуть піти, тобто ті, хто мав досвід відбування покарання, які були засуджені, але з випробуванням. І тут дуже добре видно, що у таких випадках для цих людей покарання було не достатнім».
22 липня 2014 року співробітники суду помітили, як до будівлі міліції підбігли озброєні люди, забарикадували приміщення, роззброїли міліціонерів, а згодом – вирушили до приміщення суду.
«Голова суду наказала зачинити двері. Біля вікон ніхто не стояв. Нас по залах розвели, попросили тихо посидіти, що може їхні думки щодо захвату суду кудись минуть так скажемо. Цей план спрацював. Вони трохи почергували біля суду та пішли в іншу сторону. Знаєте, якщо говорити про аналогії, то мені це нагадує якихось бродячих собак і агресивно налаштованих. І ти розумієш — краще йти іншою стороною вулиці, або зміниш маршрут, бо ти розумієш, що вони можуть тебе вкусити. Ось і ми дослухалися до інстинкту самозбереження».
Коли почалися бойові дії, співробітники суду перестали отримувати зарплатню. Не було і жодних вказівок щодо подальших дій апарату суду не пропонували евакуацію та переведення до інших судів на роботу.
«І навіть авторитет суддів… Можливо він був почутий, але результату не було. Результат був після звернення тоді ще народного депутата Артура Леонідовича Палатного. Після його депутатського запиту на нас дійсно звернули увагу і поставили питання щодо надання іншого приміщення для суду в селищі Миронівське і повернення зарплати працівникам суду, бо коли ми телефонували що до Києва, що до Донецька — нам відповідали: місто Дебальцеве значиться окупованим.
Тобто, у серпні, коли було дуже спекотно і коли фактично місто знаходилося на лінії розмежування, по факту у нас знаходилися українські військові, були патрулі добровольчих батальйонів. Тобто, фактично над містом відновили контроль. Але через безпосередню близькість до лінії зіткнення було складно визначити, до кого ближче ми знаходимося. На той момент у мене було враження, що немає на меті, щоб ми залишалися під контролем України».
Колектив суду був не одностайний у поглядах на події, які розгорталися у місті. Сама Віра вважає: позицію людини визначали і її професійні якості, і життєві обставини.
«Але я повинна констатувати, що було гірше — були ті, хто просто прилаштовувався. І серед них була заступниця голови суду Крилова Юлія Олександрівна, яка у 27 років набула статусу, надягла мантію, розглядала справи всіх категорій, у тому числі і кримінальних і ця Юлія Олександрівна Крилова потім пішла будувати кар’єру у квазісудах так званої «ДНР». І дуже активно займала позицію щодо побудови нової псевдосистеми судової».
Коли українська армія звільняла Дебальцеве, бої тривали кілька днів. І навіть, коли вдалося відновити контроль, перестрілки не припинялися.
«Ми намагалися навіть не усвідомлювати, що взагалі відбувається, бо нам дуже хотілося продовжувати своє буденне мирне життя. Потім все це звелося до того, що постало питання дійсно виживання. І я вважаю, що завдяки тому, що сама будівля дому, де я мешкала, дозволяла нам спускатися до підвалу, у разі, коли це було дійсно гаряче, ти про всяк випадок у підвалі себе відчуваєш більш захищеним. Мені здається, що це більше психологічний хід і все зводилося до того, що епізодично вибігали, купували якісь продукти і були із цим дуже великі проблеми, були дефіцити, перебої».
З одного боку у підвалах дійсно було спокійніше та більше шансів зберегти своє життя. Але, коли люди тривалий час чималою компанію сидять у замкненому приміщенні, виникають непорозуміння. Найчастіше сперечались з приводу того, хто обстрілює: «ваші чи наші». «Ваші чи наші», до речі, у кожного свої.
«Було іноді складно сидіти в одному підвалі, коли якась продавчиня, яка сьогодні стала експертом з геополітичних питань, намагається тобі розказати, що взагалі зараз буде, як зараз українська армія буде тут розправлятися. І хоч би швидше прийшли її звільняти її хлопці. Ти сидиш і намагаєшся на це не реагувати, але не завжди виходило, я вам скажу».
Ситуація Віри Ястребової ускладнювалася ще тим, що їй потрібно було виїхати до Харкова — щоб скласти іспити до магістратури.
«Оце був дійсно шок — коли я дзвонила до Харкова, до деканату, і пояснювала, що у нас не ходять поїзди, що, на жаль, 27 чи 28 липня я не можу приїхати на вступну компанію, що мені робити. Чи можу я з іншою групою складати, чи відтермінувати цей процес. Мені сказали: це ваші проблемы — не приедите, пойдете поступать на контракт. Оце було дуже важко, враховуючи те, що я розуміла, що не можу вступати на контракт, бо мені немає чим за цей контракт платити і що я залишаюся взагалі ні з чим: якщо я зараз не потраплю і не довчусь, бо для правника бакалавр — ну це «таке».
Встигнути на іспит Вірі вдалося. Через лінію фронту на підконтрольну Україні територію її вивіз знайомий міліціонер. Згадує, коли після кількох днів у підвалі, потрапила до міста, то не впізнала Дебальцеве.
«І ти запам’ятав місто таким, яким воно було у дитинстві. А коли ти виходиш із підвалу і він тобі кричить: «Сідай. швидше, у нас є 10 хвилин!» Це поки технічні пертурбації, а потім знову буде обстріл. І коли він мчить містом з дуже великою швидкістю і ти бачиш вирвані стовпи, дерева, кинуті машини, розбите скло, десь на асфальті кров…Ти дивишся на все це і думаєш, що потрапив до якоїсь альтернативної реальності або у комп’ютерну гру, що такого бути не може. І ти цю інформацію спочатку для себе сприймаєш і тільки потім аналізуєш, що ж це було».
Віра Ястребова втупила до магістратури та повернулася до Дебальцевого. Але у жовтні їй довелося знову ненадовго поїхати до Харкова — на сесію. Тоді вона стикнулася із особливістю своєї прописки:
«З чим я стикнулася? Що 250 км проїжджаєш в межах однієї країни, а для тебе не те що жодної солідарності проявити, або, як то кажуть «не добивати», а тобі кажуть: «Та їзжай зі своїм паспортом звідки приїхала». Це — Харків. Не кажучи за інші областях та регіони. І проблема, мабуть, не у цих людях, які так казали, а проблема, мабуть, у тому, що взагалі на рівні держави давалася таким чином інформація, що у людей громадська думка сформувалась таким чином, що там усі побігли на «референдум».
У січні 2015 року бойовики знову захопили Дебальцеве. Стало очевидним — Україна сюди повернеться не скоро. Віра Ястребова вирішила їхати. Каже, там не було сенсу залишатися і з суто побутових питань. Відновлення роботи Дебальцівського суду у Миронівці у листопаді 2014 року було схоже на імітацію діяльності. Будівля суду у Дебальцевому була пошкоджена під час боїв.
«Я не дуже хотіла їхати. Я все ж таки думала, що ситуація зміниться. Але потім, на жаль, черговий обстріл і я зрозуміла, що фактично немає куди повертатися, бо у будинок теж влучив снаряд. Тому, моє питання вирішили за мене. Спочатку мені вистрелили у роботу, у приміщення, а потім вистрелили у мій дім. І вже альтернатив і сумнівів у прийнятті рішень не було.
Що я відчувала? Я нічого не відчувала. Я бачила зруйноване місто, я бачила поодиноких людей, які, знаєте, які примари, намагалися вирішувати якісь свої буденні справи. Ось і все, що я бачила. Жахливі спогади».
Нині Віра Ястребова — виконавча директорка Східної правозахисної групи. Як порушуються права людей на Сході України — відчула на собі. І це не тільки відмова в оренді житла через прописку. Віру не раз зупиняли на блокпостах для перевірки лише тому, що у неї дебальцівська прописка. До Східної правозахисної групи звертаються як жителі підконтрольних Україні території Луганщини та Донеччини, переселенці, а також жителі окупованих територій.
«Я зберігаю ключі від свого дому. Не отримую ID-паспорт, тому що у моєму паперовому паспорті стоїть печатка Дебальцевого. Знаєте, кажуть: не потрібно чіплятися за минуле. Я не чіпляюся за минуле. Я розумію, що попереду досить тривалі проєкти, спрямовані на реінтеграцію. Я прагну того, щоб ця реінтеграція була не тільки територій, а й людей. Я хочу, щоб люди, які займаються питаннями реінтеграції, знали більше про ті реалії, які зараз відбуваються на непідконтрольних територіях в ОРДЛО, я хочу, щоб ті механізми реінтеграції були справді дієвими, розумними, гуманними.
І я хочу, щоб всі ці спекуляції на темах блокад, щоб вони не лунали в інформаційному просторі, бо, коли я це чую, я розумію, що просто це не буде….Як можна такі речі казати. Тобто, у нас самі ті, хто декларує себе з позицією проукраїнською, коли вони кажуть такі речі, вони фактично пиляють дошки мосту, на який є шанс стати сторонам.
Але я за реінтеграцію Донбасу не через зраду національних інтересів».