Я пам’ятаю вечір, коли ми голосували за націоналізацію ПриватБанку. І от у кулуарах Верховної Ради на другому поверсі, куди немає доступу журналістам, ми зустрілися з Олександром Данилюком. Я щось пожартував, що зараз можна перехопити платіжки і стати власником ПриватБанку, оскільки держава викупає ПриватБанк за одну гривню. Він мені дійсно показав цю платіжку, вона була від державного казначейства на 1 гривню. Тому Олександр був одним з тих людей, які проводили це рішення, причому проводили технологічно досить нормально, адже ніхто з українців не відчув на собі те, що в бюджеті з’явилася діра на п’ять мільярдів доларів і що ПриватБанк став повністю державним. Тобто з технічної сторони все було зроблено дуже ефективно.
Він – професійна людина. Хоча я не вважаю, що він був ідеальним секретарем РБНО, тому що в цьому він не ваховий. Але фактично це була людина, яка гарантувала своєю присутністю і символізувала для наших західних партнерів незмінність, принаймні, того економічного курсу на очищення держави від впливу, в тому числі, олігархів, незмінність прозорості державних процедур, чим Олександр займався в уряді Гройсмана.
Коли почався курс в інший бік і коли це було нахабно продемонстровано Офісом президента і президентом Зеленського під час фотографії з Коломойським, ми вперше побачили продемонстрований вплив олігарха на президента. Це робилося завжди таємно, на якихось дачах, у Відні чи в якихось таємних офісах. А тепер Коломойський прийшов відкрито у Офіс президента, там навкруги нього всі сіли і він почував себе хазяїном положення. І всі чутки про те, що Коломойський вивів з фінансової системи країни під фіктивні кредити п’ять мільярдів доларів, і ми йому ще винні лишилися два мільярди, що він зараз лобіює через президента, виправдовуються. Саме звільнення Данилюка підтверджує, що обрано інший трек.
Тому, чимдалі, тим більше мені ця ситуація нагадує ситуацію в Грузії, коли грузинській олігарх Іванішвілі після конфлікту з тодішнім президентом Саакашвілі практично монополізував владу в країні через свої партії. Це зараз відбувається, і те, що Олександр звільнюється, це просто посилення цього тренду.
Зараз в країні відбувається управлінський хаос повний, і цим управлінським хаосом користується дуже багато груп впливу, і не завжди ці групи погані чи антиукраїнські. Тому я не виключаю, що це робота нормальних людей з Нацради. Я не буду їх зараз підставляти своїми компліментами, тому що я ж вважаюся представником «злочинного режиму». Я знаю, що ці люди хотіли зробити це дуже давно. А за минулої влади політичної волі і президентському офісі на це не було, відверто кажучи. А зараз це або політична воля, і тоді це більш оптимістичний сценарій, або це просто управлінський вакуум і хаос, який надав можливість людям, які розуміють, що проросійські телеканали Медведчука, що є фактично органами пропаганди, а не ЗМІ, повинні бути закрити.
Є «Європейська Солідарність» і «Голос», які можна зараз назвати парламентською опозицією. Юлія Тимошенко – це, скоріше, елемент коаліції. І фактично напів-влада — це зараз партія Льовочкіна-Медведчука «Опозиційна платформа – «За життя».
Якщо суспільство перебуває в стані наркотичного сп’яніння і воліє в цьому стані ходити по комірцю даху на 16 поверсі, то це його вибір. Якщо суспільство тут прагне Лукашенка, авторитаризму, то які можуть бути в опозиції, яка знаходиться в карколомній меншості, механізми для того, щоб реально вплинути на те, щоб було 226 голосів «за»? Тобто в опозиції фактично залишається лише одна дієва стратегія дій: попри інформаційну блокаду, адже зараз всі головні телеканали утримуються від критики президента, опозиція має йти і доводити людям, що вибір, який вони зробили на користь Зеленського і його партії, фактично призведе до демонтажу України як такої. Але чи повірять їм люди?
Я не дуже сприймаю «Голос». Я вважаю, що «Голос» — це проект, який був направлений на позбавлення «Європейської Солідарності» відсотків голосів. Як і ким цей проект був створений, це окреме питання. Хоча я не можу розділяти «Голос» і «ЄС», тому що вони для мене зараз єдиною патріотичною проукраїнською опозицією цього парламенту. Але я вважаю, що Вакарчук – це не політик, це людина, якій не можна було будувати політичну кар’єру, яка своєю поведінкою призвела до того, що людей з проукраїнськими поглядами в парламенті зараз знаходиться на 20-30 мандатів менше, ніж могло б бути.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.