Громадське радіо
Сьогодні в Міжнародний день на підтримку жертв катувань під ВР відбулась акція «Прості речі катують»
Про те, як часто правозахисники та монітори Національного превентивного механізму фіксують факти катувань та жорстокого поводження, та які з цим виникають проблеми, розповіла Марина Гуменюк, програмна директорка організації «Україна без тортур». Телефоном до розмови приєднався Дмитро Куліш – колишній боєць батальйону «Донбас», який пережив катування в полоні бойовиків.
Григорій Пирлік: Чому для акції було обрано назву «Прості речі катують» та про які речі йшлося, які вимоги висували?
Марина Гуменюк: Ми як громадські монітори та люди, які працюють з темою попередження катувань та їхніми наслідками, знаємо, що не завжди катування – це побиття, щось жорстоке. Ми хотіли показати, що катують і звичайними речами, хотіли привернути увагу громадськості до теми катувань і в першу чергу наголосити на тому, що ми просимо реакції, допомоги народних депутатів, в яких у округах є місця несвободи, які ми відвідуємо, про які говоримо, де виявляємо катування та жорстоке поводження.
Впродовж півроку ми зверталися з листами до народних депутатів: «Будь-ласка, в вашому окрузі виявлені порушення прав людини, жорстоке поводження, відреагуйте та допоможіть закладу покращити становище, оскільки це ваші виборці та вони за вас проголосували». Ми хотіли наголосити на тому, що навіть якщо сьогодні не сесійний тиждень і вихідний день, є народні обранці, які повинні реагувати на такі факти. Це один із методів привернення уваги та покращення ситуації.
Григорій Пирлік: Можете навести приклади округів і закладів, де відбулися порушення?
Марина Гуменюк: Впродовж півроку монітори Національного превентивного механізму здійснювали візити й після кожного візиту ми направляли інформацію про те, що відбувся візит, наша громадська організація надсилала цю інформацію до народних депутатів. Наразі в нас є 20 народних депутатів, які зовсім не реагують на наші звернення, прохання, листи. Хоча перед цим у нас був досить успішний досвід, коли в Львівській і у Вінницькій області наші монітори виявляли порушення, ми підсилювали це інформаційним супроводом, надсилали звернення до народних депутатів і справді реакція була хороша.
Григорій Пирлік: Чи можна назвати прізвища цих 20-ти депутатів?
Марина Гуменюк:
Григорій Пирлік: На які порушення вони не реагують?
Марина Гуменюк: Ми не говоримо про одне порушення. Коли йде моніторинговий візит і є великий заклад, наприклад, будинок для літніх людей, важко говорити лише про одне порушення.
Григорій Пирлік: Ви сказали, що катування – не завжди побиття. Що, наприклад, ви фіксуєте в будинках для літніх людей?
Марина Гуменюк: Дуже часто це обмежений доступ до свіжого повітря, люди на третьому-четвертому поверсі і їх можуть по півроку не виводити на вулицю. Може бути обмежений контакт, за людьми може бути недбалий догляд, декілька років люди перебувають у черзі за протезуванням.
Якщо говорити про психоневрологічні інтернати, там ситуація ще складніша. Людей можуть закривати в саморобні клітки, які нічим не передбачені та є незаконними. Персонал закладу створює їх, щоб полегшити собі роботу. В таких випадках, можливо, потрібна медична допомога, але такі заклади не мають медичної частини – наприклад, повинні викликати лікаря з району. Тоді людина не отримує належну медичну допомогу – її просто закрили на деякий час у клітці або прив’язали, як ми сьогодні показували. В багатьох закладах таким чином просто фіксують людей: рушниками, якимись ременями – зовсім не спеціальними медичними засобами.
Ми як Національний превентивний механізм довго пояснюємо, що багато сфер потрібно врегульовувати, прописувати процедури, де би чітко було написано: за яких обставин, у яких умовах і що можна робити. Багато закладів не мають цієї інформації або вона застаріла.
Якщо говорити про пенітенціарні заклади, там система продумана та має ці інструкції. Можна сказати, вони більш дотримуються їх і протокольно менше порушують права людини, наприклад, у колонії, аніж у психоневрологічному інтернаті.
Григорій Пирлік: Як депутати могли б відреагувати? Надіслати звернення до цих закладів чи до правоохоронних органів?
Марина Гуменюк: Ми побачили декілька варіантів. Вони можуть особисто приїхати в цей заклад або їхні помічники можуть перевірити інформацію, вони можуть отримати повний звіт у Офісу уповноваженого про те, що ми виявили, з описом та нашими рекомендаціями. Наприклад, у Львівській області народний депутат звернувся до обласної адміністрації, вони спільно організували комісію, ця комісія поїхала та перевірила, чи ми кажемо правду, вони повідомили, що погоджуються з нами і підтвердили, що ці порушення виявлені в закладі, вони готові їх усувати та спільно працювати. Дуже часто питання порушення прав людини і жорстокого поводження досить загальні й до них повинен бути системний підхід. Може не вистачити одного звернення народного депутата, можливо, треба декілька або залучення декількох сторін, різні структури мають працювати для того, щоб покращити ці умови.
Григорій Пирлік: На зв’язку зі студією Громадського радіо Дмитро Куліш – це колишній боєць батальйону Донбас, який зазнав катувань під час полону в бойовиків. У правозахисників зараз обмежений або відсутній доступ на неконтрольовану територію. Вам, на жаль, довелося побувати там і дізнатися про катування. Про які факти катувань ви знаєте та що ви самі пережили в полоні?
Дмитро Куліш: Ви кажете, що зараз у правозахисників немає доступу, але його як не було, так і немає. Наскільки мені відомо, з 2014 року по сьогоднішній день доступу в ОРДЛО правозахисників та правозахисних організацій немає.
Яких я зазнав катувань… Це таке питання, як: що таке кохання та як про нього розповісти. Все, що вони там могли, вони й робили. Є випадки коли в полон потрапляли військовослужбовці Збройних сил, а потім їхні тіла були обезголовлені. Мається на увазі 39-й БТрО – три людини повернулися звідти без голови.
Є випадки зрізання шкіри, де було татуювання з українською символікою. Був випадок, коли бійцеві відрубали руку з тризубом. У 2014 році, коли формувався батальйон «Донбас» і він був як батальйон територіальної оборони Донецької області, при бою в Карлівці одного з бійців прив’язали за трос, тягали за КамАЗом, і потім були фото з великою раною на серці – ймовірно, що йому вирізали серце. Тіло цього бійця до сьогодні не повернуто рідним.
Про побиття та катування, кульки на голову, протигази та голод я вже мовчу.
Григорій Пирлік: Марино,чи було принаймні намагання від правозахисних організацій, зокрема вашої, про щось дізнатися на неконтрольованій території?
Марина Гуменюк: На жаль, як і сказав Дмитро, ми серед тих організацій, що не мають доступу до непідконтрольної території. Національний превентивний механізм також не має цього доступу.
Про факти катувань нам відомо від наших колег, які надають психологічну допомогу. Вони говорять про те, що зараз стало складніше працювати, вони отримують менше інформації з непідконтрольної території, їм важко допомагати тим, хто потерпів від катувань, хто ще перебуває там, на кого чиниться психологічний або фізичний тиск.
Зараз дуже важливо привернути увагу та наголосити, що нам потрібен доступ, системна робота та реакція міжнародної спільноти. Нещодавно був спецдоповідач місії ООН, який спеціалізується на темі катувань. Він має можливість відвідувати різні місця несвободи, але неочікувано для нього він не зміг відвідати такі місця на непідконтрольній території. Він отримував інформацію про факти катувань, жорстокого поводження, але лише з приватних розмов.
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.