«50 перших днів війни» — щоденник пам’яті

13 березня о 20:00 в PostPlayТеатр (вул. Нижньоюрківська, 31) пройде театральна акція «50 перших днів війни».

Тетяна Курманова: Про що ця акція?

Наталія Казьонова: Свого часу я відправила текст щоденника, який писала в Донецьку про перші 50 днів війни у нашому місті, режисеру PostPlay тeaтpу Дену Гуменному. Він опрацював його і вирішив, що формат читання щоденника буде найкращим. Коли все відбулося, мені дуже сподобалася ця концепція.

Тетяна Курманова: Коли саме ви писали щоденник?

Наталія Казьонова: Я почала писати щоденник 26 травня 2014 року, коли в Донецьку відбулися перші бої. Це було звільнення Донецького аеропорту. Ввечері я сіла та написала про цей день декілька рядків. Наступного для написала трохи більше, а потім ще трохи. Так склався щоденник, який я вела 50 днів.

Тетяна Курманова: Чому саме 50?

Наталія Казьонова: На 50-й день війни я поїхала з Донецька. Зараз мешкаю в Києві.

Тетяна Курманова: Про що саме цей щоденник

Наталія Казьонова: Думки, емоції. Він про те, що тоді відбувалося в Донецьку, про людей. Про моє оточення. Але, мабуть, там найбільше мене. Цей час я називаю для себе «часом людини в футлярі», як це було в Чехова. Я писала про внутрішній світ, яким він тоді був.

Тетяна Курманова: Чи важко було читати ці спогади на сцені?

Наталія Казьонова: Читала не я. Було запрошено 8 актрис, професійних і аматорок. І мій текст читали вони. Я лише навмання витягала дні, які читали. Це тривало 45 хвилин — десь 10 днів за цей час ми прочитали.

Тетяна Курманова: А як це: чути особисте з вуст іншої людини?

Наталія Казьонова: На репетиції було дуже важко, здавалося, на показі з глядачами це буде важко витримати. Але поки текст читали, я відчувала, як він вкладається в уста, звучить дуже щиро, відкрито, і мені ставало легше. Наступного дня я прокинулась з відчуттям, що якась болісна сторінка закрита, можна жити далі і дихати. Це свого роду було для мене арт-терапією.

Вікторія Єрмолаєва: А ви пам’ятаєте, який день мав найбільший вплив на вас?

Наталія Казьонова: День, коли я їхала з Донецька. Важко було все. Ми виїжджали з бабусею звичайним приміським потягом, мені на той час було досить небезпечно проїжджати блокпости «ДНР». Коли ми піднімалися в новому терміналі донецького вокзалу на ескалаторі, бабуся впала на ньому. Вона піднялася, все було добре. Але ж могло бути інакше.

В дві валізи ти впихуєш все своє життя, я досі не знаю, скільки вони важили, не знаю, як дотягнула їх до того потягу. А поруч з тобою люди, які їдуть на дачу. Головна проблема для них: який буде врожай вишень. Полегшення наступило лише тоді, коли ми доїхали до своєї станції. Це вже була Україна, і нас зустрів батько.

Тетяна Курманова: А як працювали з вашим текстом драматурги?

Наталія Казьонова: Текст залишився недоторканним. Він не редагувався, його лише роздрукували і підготували для читання. Ден наполягає, щоб на подальші покази я не торкалася тексту. Єдине, я попросила дозволу на те, щоб зробити літературну правку, бо бачу, що дещо потрібно виправити.

Вікторія Єрмолаєва: Після вистави ви спілкувалися з глядачами? Які були відгуки?

Наталія Казьонова: У PostPlay взагалі є практика робити обговорення після вистав. Відгуки були хороші і від виконавиць, і від глядачів. Це було дуже приємно. Були різні люди: і з Донецька, і ті, хто ніколи не був в нашому місті. Були й кримчани.

Ми не стільки говорили про мій текст, як про те, коли для кого почалася війна. Адже 26 травня — теж умовна дата. На той час АТО тривала більше місяця.

Тетяна Курманова: У Фейсбуці ви писали, що відсилання до подій допомагає зрозуміти, що відбувається тут зараз. А як?

Наталія Казьонова: Перш за все, це порівняння відчуттів, ставлення до війни і її учасників. У щоденнику було багато ідеалізму і віри. Тепер моє ставлення стало більш виваженим і зрілим. Ми вже три роки живемо в умовах війни, за цей час відбулося дуже багато подій, які закрили собою те, що відбувалося особисто зі мною. Вже нема тієї гостроти, все сприймається набагато спокійніше. Навіть зараз в умовах невизначеності, ти вже дозволяєш собі будувати плани, бачити перспективи. Тоді це було неможливо.