https://pixabay.com
Гостя ефіру – медичний психолог, лектор Євгенія Ігрунова.
Євгенія Ігрунова: Адекватне волонтерство – це термін, який виник в процесі роботи. Він означає баланс між тим, чого ми хочемо, як ми сприймаємо ситуацію, і тим, що відбувається. Це дозволяє нам залишатися продуктивними, коли ми комусь допомагаємо, і не нашкодити собі.
Тетяна Трощинська: Волонтерський рух під час війни розвинувся, і ми досить часто говоримо про волонтерів, які працюють з людьми ближче до фронтової зони, які працюють з військовими, допомагають у цих ситуаціях. Але ж волонтерство було. Можливо, в менших масштабах.
Євгенія Ігрунова: Ми менше про це говорили, ми не звикли це сприймати як норму. Волонтерство було незрозумілим. Коли почалася війна, люди, з одного боку, відкрили свої ресурси, а з іншого боку, дуже їх виснажили, тому що це триває вже чотири роки. Тепер ми розуміємо, що це важлива справа, про неї треба говорити, треба вчитися бути волонтером.
Тетяна Трощинська: Наскільки війна змінює ставлення? Чи війна це завжди однозначно мобілізація ресурсу? Чи може бути так, що страх, небезпека, нерозуміння ситуації, нерозуміння майбутнього просто примушує завмерти і не знати, що робити далі?
Євгенія Ігрунова: Війна – це кризова ситуація. Людина в кризовому стані буде реагувати, виходячи з базового психологічного рівня, який у неї був. Якщо людина має самозахист, її інстинкти активуються. Ми говоримо про першу реакцію на війну – рятувати себе фізично. Людина втече і врятується. Якщо ми говоримо про психологічну реакцію, то людина не завмре, вона буде шукати вихід, адаптуватися до ситуації. Навіть відчуваючи біль і збентеження, вона буде шукати вихід.
Стрес – це норма. Ми кожен день адаптуємося. Не норма, коли ми виснажені, ми можемо заклякнути або опустити руки, відчути, що ми нічого не можемо, ні на що не спроможні. В такому сенсі ми потребуємо допомоги.
Тетяна Трощинська: Поганий настрій може залежати від багатьох чинників, але ми йдемо далі. Де той дзвінок, який каже тобі «стоп»?
Євгенія Ігрунова: «Дзвінків» дуже багато. Коли ми їдемо за кермом в автомобілі, ми бачимо, що бензин закінчується, горить лампочка. Звісно, ми розуміємо, що машина не поїде без палива, ми заїдемо і заправимо нашу машину, це для нас обов’язково. Те ж саме відбувається з нашим організмом, з нашою психікою. Першим «дзвіночком» може бути неприємне відчуття виснаження, а другим – фізичний прояв на соматичному рівні. Це буде, наприклад, біль у коліні чи у спині. Будь-який біль, який ми відчуваємо в душі або в тілі, є сигналом того, що може бути збій в системі або він розпочався. І нам треба знайти «пальне», відреагувати, а не проігнорувати.
Я свідомо розуміла, що «згорю», але була така потреба, було дуже багато поранених. Було дуже мало рук, потрібно було працювати. Ми у Львові з колегами – Ольгою Зачепою та Юрою Сушком – розробляли схеми з психофармакологічного лікування бійців. Я їздила по Україні весь час. Це дуже виснажувало. Потім мої друзі взяли і кинули мене з парашутом. У мене був стрес на стрес, і це допомогло. Але кожна людина має свої особливості.
Ми не боги, ми не можемо все. Коли ми виснажуємося, треба йти до когось, класти голову на коліна і плакати.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.