«Громадське радіо»
Лібералізм Григорія Грабовича тлумачиться такими людьми як антиукраїнський, — зауважує президент українського ПЕН-клубу Микола Рябчук. Наскільки ефективним є поле захисту Григорія Грабовича?
«Середовище дуже різне. Більшість розуміє, що тут ідеться не тільки про Григорія Грабовича. Що важливіше — права людини чи права міфічного колективу? Про це ж відбувається дискусія в Європі — між ліберальним і націоналістичним світоглядами», — розширює рамки дискусії Микола Рябчук. На його думку, дискусія з тими, хто цькує Грабовича, неможлива: «Це люди з бейсбольною биткою. Я читав їхні тексти, і в них немає аналізу його текстів. В мене враження, що ніхто з тих людей не прочитав або не зрозумів Григорія Грабовича».
Розмову з Миколою Рябчуком продовжуємо темою існування та еволюції Шевченківської премії: «Якщо я не можу запропонувати власну співмірну премію, то чому я маю скасовувати Шевченківську премію? Я не радикалом у цьому сенсі. Водночас, я не є прихильником ситуації, коли держава обирає, кого нагороджувати», — Микола Рябчук додає, що Шевченківська премія є важливою в умовах бідної країни, адже є «найдорожчою» та найбільшою у фінансовому вимірі.
На його думку, з Шевченківською премією є системна проблема: «Я не впевнений, що державна літературна премія має право на існування як явище. Присудження премій за літературу — це не справи держави», — вважає Микола Рябчук та посилається зокрема на польський досвід та існування приватних премії.
Микола Рябчук: Виступив (проти Грабовича, — ред.) цілий ряд організацій. І Правий сектор, і Центр Дмитра Донцова. Організації артикулюють свою позицію безкомпромісово, вони люто ненавидять лібералізм і ставлять на чолі своїх цінностей ідею нації, колективу. Звичайно, що Грабович не вписується в цю концепцію. Тому вони критикують його як автора антиукраїнського, анти шевченківського і навіть українофобського. Це не відповідає дійсності, але вони мають свої аргументи.
Лариса Денисенко: Як запускається цей механізм?
Микола Рябчук: Насправді, так, коли б йшлося тільки про Грабовича, то немає на що реагувати, таке відбувається в кожній країні. Але ці люди не тільки дискутують. Вони виходять з бейсбольними битками, ланцюгами, в масках і лупцюють своїх опонентів фізично. Це не є просто диспутанти. В даному випадку вони проявили себе як інтелектуали. Поки що вони дискутують. Але я не виключаю, що вони так само розправляться з Грабовичем, як з Бузиною або з кимось, хто не відповідає їх потребам, настановам. Тому реакція потрібна.
Лариса Денисенко: Як, на ваш погляд, реагує гуманітарне середовище?
Микола Рябчук: Середовище дуже різне. Безумовно, більшість людей розуміє, що це проблема, що йдеться не просто про Григорія Грабовича. Грабович нашого захисту не потребує. Він потрібен нам, тому що легітимізує нашу науку, він додає премії Шевченківської престижу. Не вона йому, а він їй. Йдеться тут про серйознішу проблему. Дискусія йдеться про те, якою має бути Україна. Чи має бути в майбутньому пріоритетом людина, чи колектив — маса, маніпульована якоюсь організацією.
Лариса Денисенко: Ці дискусії потрібні. Але до чого вони б мали проводити. В якій формі нам бажано було б це проговорювати?
Микола Рябчук: Ці люди з бейсбольними битками. Їх дискусія щодо Грабовича не відрізняється від діяльності людей з битами. Тому що я уважно прочитав в’ю критику, спрямовану проти Грабовича. Там не було жодного аналізу. Серез цих противників не було жодної серйозної аргументації. Були якісь цитати з контексту вирвані, інтерпретовані дуже волюнтаристські. На цій підставі його звинувачено в українофобії, шевченкофобії.
Моє враження — ніхто з цих людей не прочитав Грабовича, а якщо прочитав — не зрозумів. Їхні прихильники повторюють цю химерну думку не читаючи. Ось, що мене лякає. Це серйозний аналіз, який немає нічого спільного з націоналістичною пропагандою, але дає дуже велике розуміння, ким був Шевченко, глибину його творчості. Він це аналізує, показує. Цього ніхто не читав, не розуміє. Це не дискусія. Це брутальний рейдерський наїзд.
Ірина Славінська: Мені здається реакція Григорія Грабовича бездоганна. Замість розмови про цькування себе, він дуже влучно переводить увагу з власної особи на саму проблему існування Шевченківської премії. Грабович критикує цю премію давно, і факт його домінування також цікавий. Але якщо розширити погляд ближче до існування самої державної премії, то що тут можна зауважити? Ця історія чи може стати плідною для розвитку премії?
Микола Рябчук: Звичайно, ми пережили чергову революцію і виникло відчуття: а раптом вдасться знову наші інституції перебудувати, включно із преміями. Звичайно, Шевченківська премія престижна з двох причин. По-перше, це ім’я Шевченка, а по-друге, тому що це премія, яка поки що фінансована державою, яка має найвищий фінансовий вимір, всі інші премії значно дешевше. Тому, звичайно, в мене рука не підіймається ліквідувати цю премію. Тому що я розумію, що поки ми не маємо альтернативи.
Я вважаю, що потрібна радикальна зміна. Не знаю, чи потрібно скасовувати цю премію, мені шкода, тому що ім’я Шевченка чогось варте. А з іншого боку, мабуть, треба якось її роздержавити. Має бути створений якийсь незалежний фонд, який оперується представниками громадянського суспільства. Держава може дофінансовувати цю премію, можна дозволити комусь з урядовців вручати цю премію. Нехай.