«Громадське радіо»
Сергій Пономарьов: Якщо бути відвертим, стосовно власне дискримінації і заяв, зокрема, від внутрішньо-переміщених осіб, надходить не так уже й багато. Ми свого часу, наприкінці 2014 року, виявили для себе цю тенденцію й намагалися бути активними в пошуку, хоча б історій.
Але проблема полягає у тому, що на словах багато людей говорять, що вони стикаються з дискримінацією, а в подальшому не воліють розголошувати подробиці, які необхідні для відкриття впровадження, початку перевірок.
Ірина Славінська: Де межа між недружнім ставленням і реальною дискримінацією?
Сергій Пономарьов: Там, де порушуються права. Якщо ми говоримо про недружнє ставлення на рівні побутового хамства, якого. на жаль, усюди повно й воно стосується абсолютно всіх. То, звичайно, це питання того, що тобі це неприємно, але фактично твої права не порушено. Має бути якесь матеріальне право, яке порушене:відмова в доступі до товарів і послуг, відмова в оренді приміщення, відмова в працевлаштуванні або звільненні.
Ірина Славінська: Якщо переселенець вважає, що його дискредитували, які документи та докази потрібні й головне — куди бігти?
Сергій Пономарьов: Чи була дискримінація, чи не було — це можна встановити шляхом виключення всіх інших моментів. Наприклад, коли людина звертається до роботодавця, вона надає певний пакет документів: резюме, мотиваційний лист тощо. Тобто буде перевірка, чи відповідає людина вимогам роботодавця. Проводячи перевірки, ми можемо в цьому випадку бути більш активними, ніж просто розглядати спір між сторонами й слухати, у кого буде більше аргументів чи в кого буде більше доказів.
У нас є більше гнучкості в тому плані, на що подивитися, про що подумати та що запитати. Суд, звичайно, цього робити не буде. У травні 2014 року були прийняті зміни деяких документів, серед них були зміни до Цивільно-процесуального кодексу, які в справах, що стосуються дискримінації, встановили принцип розподілу тягаря доказування, Тобто людині, яка постраждала від дискримінації, де-юре не потрібно доказувати, що до неї відбулася дискримінація. Вона має лише судові надати фактичні дані, які вказуватимуть вірогідність дискримінації.
Ірина Славінська: Якщо говорити про законодавство. Ми можемо пригадати місцеві вибори, що відбулися за законодавством, і які, за думкою дуже багатьох правозахисників, дискримінували переселенців, тому що вони не мали змоги голосувати. Чи були заяви у вас з цього питання?
Сергій Пономарьов: Конкретні люди не зверталися з цього питання. Надходили звернення, були зустрічі з неурядовими організаціями. Ми мали аналогічну позицію — не врахування в законі про місцеві вибори волі переселенців є дискримінаційним. Ми робили з цього приводу заяву. І в принципі намагалися донести до народних депутатів ідею про необхідність ухвалення змін до закону.
На той час було декілька законопроектів, ні один з них так і не пройшов, і за нього не було проголосовано. Але вони вирішували цю ситуацію. На жаль, сталося, як сталося. Якщо глобально, то ситуація по участі внутрішньо- переміщених осіб у місцевих виборах, як і іноземці, що постійно проживають у нашій місцевості, ведуть бізнес та сплачують податки, і не мають права голосу. Наша позиція — це є питання дискримінації.
Ірина Славінська: Чи можемо ми взагалі казати, посилаючись на заяви, що дискримінація переселенців — це явище масове?
Сергій Пономарьов: Виключно на основі звернень конкретних громадян, це зробити складно. Якщо дивитися тільки на звернення, то дійсно може скластися враження, що це не така велика проблема. Але водночас треба дивитися на системні проблеми. Ми вже згадали місцеві вибори. А також постанова НБУ №699.
Ми намагаємося під час своїх відряджень до різних областей подивитися, яким чином застосовуються ці норми, щоб скласти якусь повноцінну картинку для реагування.
Лариса Денисенко: Якщо говорити про соціальні права, наприклад, медична допомога та охорона здоров’я. Наскільки там усього дотримюється?
Сергій Пономарьов: Надходить багато звернень, які стосуються соціальних питань. Але всі вони вирішуються. Немає нормативного документу, який би дозволяв лікарням чи лікувальним закладам відмовити в наданні медичної допомоги тільки через відсутність реєстрації в конкретному населеному пункті. Можна подати скаргу на управління охорони здоров’я.
Такі питання вирішуються дуже швидко й не на користь лікувальних закладів. Тут можуть бути елементи дискримінації. Людині, яка працює в поліції, відмовили в госпіталізації в міську лікарню, відправили її в обласний центр, де має проходити лікування й госпіталізацію у відомчому лікувальному закладі. У такому випадку, ми можемо казати про дискримінацію за ознакою професійної належності.
Лариса Денисенко: Чи фіксували ви якісь моменти стосовно неповної реалізації права дитини на освіту через те, що вона переселенець або її батьки?
Сергій Пономарьов: У контексті дискримінації — ні. Я можу не знати, чи заходили такі скарги до секретаріату. Проте я знаю, що по декількох інститутах були встановлені навіть пільги для студентів-переселенців. І школи, і дитячі садки до цього питання дуже уважно ставляться. Адже настанови від Міністра освіти та науки пішли дуже рано до закладів. Але знову ж таки, якщо казати про загальну проблему — це брак дитячих садків. І внутрішньо переміщені особи — це не виключення. Якщо дитина не може потрапити в дитячий садок через брак місць, це проблема, але не дискримінація.