Сьогодні 16 річниця зникнення Георгія Гонгадзе. Юрій Горбань, прес-секретар Фонду «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва, згадує про те, як працював з Георгієм Гонгадзе.
Михайло Кукін: Ця дата за 16 років перетворилась на своєрідний ритуал, всі зі свічками виходять на Майдан, згадують Георгія Гонгадзе, і на цьому все припиняється. Але наша політична і журналістська дійсність свідчить про те, що проблем ані в журналістиці, ані в політиці не меншає, а навіть більшає. Давайте все ж таки почнемо зі спогадів. Як Гонгадзе опинився в Києві?
Юрій Горбань: Це був 1995 рік, я тоді очолював «ММЦ-Інтерньюз», був головним редактором програми «Вікна», дуже популярної на той час завдяки впровадженню нових форм телебачення.
Одного разу мене покликав Микола Княжицький і представив мені Георгія Гонгадзе, сказав, що він дуже хоче працювати на телебаченні. Георгій був високого зросту. Перше враження склалося, що це енергійний емоційний хлопець, справжній грузин. У нього був цілий потік слів і велике бажання працювати. Перше, що я одразу продіагностував — дуже багато слів, дуже велика експресія. Це, звичайно, добре для радіо і телебачення, але у нього це вже був перебір. Перше, що він сказав: «Я — український грузин: мама українка, тато грузин. Я приїхав з війни, привіз фільм про абхазьку війну». Кіно було аматорське, зняте у військових умовах побутовою камерою.
Михайло Кукін: А далі ви почали робити з ним перший в Україні політичний тижневик, так?
Юрій Горбань: Георгій прийшов у програму «Вікна», ми вчили його робити сюжети, відповідно до стандартів тележурналістики, оскільки він не мав базової освіти. Ми йому допомагали, пояснювали, що таке підводка, стендап. Він спочатку був у репортерській групі і дивився, як ми це робимо. Але він мав кипучу енергію і бажання розвиватися. Я не міг його втримати у рамках звичайного журналіста. Його тягнуло весь час на якийсь екстрим: не просто бути хронікером, а щось досліджувати.
Ми зрозуміли, що нам не вистачає якогось підсумкового випуску, оскільки новини виходили у щоденному режимі, а не було аналітики. І ми вирішили робити програму «Вікна+». У нас була політика рівня «Дзеркала тижня» або «Української правди», виходили ексклюзивні матеріали та коментарі, виступити у програмі ставало престижно. Це був політичний підсумок тижня, ведучим якого був Георгій.
Михайло Кукін: Я неодноразово чув, що вбивство Георгія не було полюванням саме на нього, це була велика політична гра. Які ваші відчуття?
Юрій Горбань: Я пам’ятаю навіть той день. Ранок був дуже мокрим і туманним. Я працював тоді на «1+1». Спочатку ніхто не повірив. Гія був дуже авантюрним. Я подумав, що через день він з’явиться, тому що, можливо, на якомусь журналістському завданні. Вже під вечір стало зрозуміло, що це все серйозно. Я не думав, що це було зроблено навмисно. І досі в мене відчуття, що Георгій просто став жертвою певної схеми, яка була розроблена у високих кабінетах і, мабуть, не в Україні.
Так, він був гострим, протистояв Кучмі у прямому ефірі. Але він був такий не один. І тому те, що президент дав вказівку вбити Георгія — це, мені здається, перебільшення. Це була гра, яку й досі, мені здається, не довели до кінця.
Михайло Кукін: В українській журналістиці і політиці не відбулося катарсису після цієї жахливої історії. Те, що зараз відбувається у журналістському середовищі, мене взагалі лякає. Раніше журналістське середовище все ж таки знало, що таке корпоративна солідарність. Журналісти з різних видань зараз воюють між собою.
Юрій Горбань: Не секрет, що в наші кращі часи на українському телебаченні було таке негласне кооперативне правило телевізійників допомагати один одному. Ми ділилися матеріалами. А коли траплялися якісь жахливі події, як у випадку з «Інтером», ми не те, що не знущалися, ми навпаки, допомагали: приїжджали, показували все і співчували своїм колегам. І було ще одне правило — не «мочити» один одного.
Дуже прикро, коли зараз на смерті Гонгадзе грають політики.