korydor.in.ua
Дуже багато людей відзначали помилки від самого відкриття виставки. Про це писали листи, офіційні звернення, були публікації в американській пресі від дослідників, які не належать до українського кола, але звертали увагу, що є дуже багато фактичних помилок, — говорить арт-менеджерка Тетяна Філевська.
Ірина Славінська: Із цікавістю я прочитала статтю Тетяни Філевської, яка присвячена великій виставці в Нью-Йоркській галереї МоМА «Революційний імпульс: піднесення російського авангарду». Тільки-от, здається, російський авангард там не зовсім російський.
Тетяна Філевська: Так. Він представлений, щонайменше, десятьма художниками, які також належать до українського авангарду. Дуже багато з цих художників мають складні ідентичності, а такими вони були в багатьох художників на початку ХХ століття.
Лише частина з них народилася, все життя жила і була етнічними росіянами. Але чомусь куратори і керівники МоМА вирішили особливо уважно поставитися до підписів робіт. На підписі кожної написано лише ім’я та прізвище художника, роки народження, назва роботи та рік, а також національність або етнічна приналежність художника.
З авангардистами проблема така, що дійсно всі вони були народжені та починали роботу в Російській імперії. Реалізуватися як художники вони могли тільки виїхавши за межі тодішньої України, бо в Україні до 17-го року не було жодної академії, де вони могли б отримати повноцінну художню освіту.
Тому більшість з них, в кого була можливість, їхали на Захід (Олександра Екстер, Михайло Бойчук). Або ж, наприклад, як Малевич, який не мав таких можливостей — в Москву. Багато хто навчався в Петербурзі (Олександр Мурашко, Микола Пимоненко), але від того вони не стають менш українськими митцями.
Проблема в тому, що всіх цих художників з легкої руки мистецтвознавців 60-х рр. відносять до російського авангарду.
Лариса Денисенко: Коли почалися намагання розплутати ці «ниточки» та зрозуміти національну ідентичність художників та художниць?
Тетяна Філевська: Взагалі говорити про авангард стали лише в 60-х рр. Бо з 30-го року все це було під заборонами, в спецфондах, більшість із художників були страчені або доведені до голодної смерті. Коли в 60-х рр. з’явився інтерес із Заходу, почали потихеньку відкривати свої запасники Третьякова, Російський музей, де було збережено найбільше цих робіт.
І росіяни почали потихеньку говорити про російський авангард як явище. Були ще живими деякі люди, які були свідками цього і могли від першої особи розповідати про те, як це було в Москві, в Петербурзі. В Києві фактично нікому було про це говорити. Тут репресійна коса пройшлася набагато жорсткіше.
Про український авангард вперше почали хоч якось говорити завдяки Дмитру Горбачову, який відкрив спецфонд, розмотав ці картини і побачив, що було щось зовсім інше, ніж реалізм, який висів тоді в колекції.
Він почав водити туди людей, показав ці картини Жан-Клоду та Валентині Маркаде. Тоді Валентина Маркаде мала намір написати роботу про російське мистецтво, коли побачила ці роботи, була настільки вражена, що вирішила написати монографію про історію українського мистецтва. І в 1990 році видала цю монографію.
Ірина Славінська: Якщо говорити про виставку в Нью-Йорку, то чи були відвідувачі виставки, які бачили проблему в тому, як атрибутовані картини, як підписана національність?
Тетяна Філевська: Дуже багато людей відзначали помилки від самого відкриття виставки. Про це писали листи, офіційні звернення, були публікації в американській пресі від дослідників, які не належать до українського кола, але звертали увагу, що є дуже багато фактичних помилок. Наприклад, дослідниця Мирослава Мудрак назвала виставку принизливою.
Ірина Славінська: Також звертався Центр Довженка, який займається архівом українського кіномистецтва. Чи були успішними ці звернення?
Тетяна Філевська: Це був єдиний успішний випадок. Центр Довженка одразу після відкриття виставки почав бити на сполох. Вони писали листи, звернення. Від співробітників МоМА я знаю, що була єдина нарада, де обговорювали всі ці звернення. І вони сказали: ми нічого не будемо змінювати, єдине, дійсно змінимо Довженка, бо це надто очевидно.
Ірина Славінська: Якщо я не помиляюся, в цієї виставки був російський спонсор. Чи можна це розглядати в одному вузлі?
Тетяна Філевська: Я думаю, можна і потрібно. Це неофіційна інформація, але від співробітників самого музею, я знаю, що це був дійсно російський спонсор, який вніс якусь суму в фонд музею і ця сума була використана для організації виставки чи якихось потреб музею.
Очевидно, невипадковий і спонукає до думки факт, що в музеї, де є фахівці з авангарду цього періоду (якраз українка), але їх не привернули до виставки. А кураторство віддали людині, яка очолює відділ фотографії і не є фахівцем в цій темі.
Ірина Славінська: Наскільки такого роду проект, як виставка авангарду (який названий російським, але таким не є) є інструментом у війні?
Тетяна Філевська: Або інструментом в довгостроковій ідеологічній пропаганді, як у даному випадку. Насправді, поняття м’якої дипломатії відоме в світі дуже давно. В Нью-Йорку я чула доповідь очільниці департаменту м’якої дипломатії відділу Нацбезпеки Америки, яка розповідала, що Кеннеді на початку 60-х заснував цей департамент, що займається мистецькими проектами у світі.
Щойно в країні з’являється посольство Америки — задіюються механізми цього центру і провадять мистецькі проекти, мета яких — трансляція цінностей Америки. І це довготривала стратегічна політика, яка іноді має більше результатів, ніж прямі політичні гасла та дії.
Лариса Денисенко: Можна розцінювати цю виставку як факт порушення права на мистецьку спадщину?
Тетяна Філевська: Це досить складне питання. В прямому сенсі строк дії прав витік. Але ми можемо говорити, що в даному випадку під російським авангардом росіяни дуже часто говорять про те, що належить до українського авангарду. Тут проблема, що Україна дуже часто не претендує на цю свою спадщину, тому вона залишається неопрацьованою і незадіяною.
Лариса Денисенко: Чи можна вплинути на позицію: «мені подобається щось, я вважаю, що це зроблено в концепті моєї країни і я його не віддам»?
Тетяна Філевська: Повністю відмежувати Росію від авангардної спадщини неможливо. І є об’єктивні речі. Наприклад, всі митці там вчились або повинні були виставлятись. Але, вибудовуючи історію українського мистецтва, ми маємо виробити свої критерії та принципи. Через це в нас часто виникають суперечки з російськими колегами.
Ірина Славінська: А про що ви сперечаєтесь?
Тетяна Філевська: Наприклад: чи був Малевич українським художником? Ми можемо сказати, що всі ці митці були громадянами Російської імперії, потім вони взагалі намагалися відійти від національних меж і говорили, що нехтують національним і мріють, щоб всі кордони впали. Але цей космополітизм був утопією, в яку вони всі повірили на початку революції, в 20-ті роки вона повністю зруйнувалась. І якраз наприкінці 20-х Малевич пише себе українцем, а в автобіографії пише: «я був українцем», «моя Україна» і т.д., згадує про це в листах.