Діана Дуцик, медіаекспертка, розповідає, чому в соціальних та розважальних телевізійних форматах багато маргіналів і до чого ця картинка призводить.
Лариса Денисенко: На екранах багатьох телеканалів дуже часто з’являються маргінали. Це проявляється у тому що люди невиправдано користуються нецензурною лексикою, це, власне, і ставлення до своїх рідних, невміння слухати. І складається враження, що у нас зараз вся країна, сповнена маргінесом. Що ти можеш сказати з цього приводу?
Діана Дуцик: Я на цю проблему звернула увагу ще до того, як до Медійної ради звернулись зі скаргою стосовно низки телепрограм на каналі «СТБ».
Я маю звичку, коли збираюсь на роботу, вмикати ранкові програми на телеканалах. І в рамках цих програм часто дуже багато анонсів соціальних або розважальних програм, які потім ідуть в прайм-тайм. І кожного разу мене шокувало те, що особливо в анонсах вони акцентують увагу на таких специфічних героях. Коли ти бачиш це десятки разів підряд, ти починаєш замислюватись, а чому це відбувається.
Коли надійшла скарга, я детальніше подивилася всі ці програми, і в мене справді був шок. На мою думку, це дуже погана тенденція. Суспільство і так зараз живе у стресових, дуже складних умовах, воно травмоване низкою факторів, а наші телеканали показують його ще й наскрізь маргінальним. Це дуже погано із різних точок зору. Мені здається, це занурює звичайних людей, які живуть в маленьких містечках, селах і так далі, в яких і так багато проблем, у дуже поганий світ і занижує їхню самооцінку і, можливо, навіть запити. Тому що коли вони бачать, що зло ніяк не карається, вони думають, якщо комусь таке можна, то і їм можна.
Анастасія Багаліка: Коли я уривками кілька разів бачила подібні програми, то зловила себе на думці, що поступово, дивлячись програму, починаєш вірити, що всі люди довкола такі.
Діана Дуцик: Так. І це дуже небезпечно. Це породжує багато якихось страхів і недовіру навіть до сусідів, з якими ти поруч живеш. Тобто люди одразу починають вірити не в існування хороших якостей, а у злі.
Лариса Денисенко: У мене був досвід участі у якості експерта у програмі «Стосується кожного», яка виходить на «Інтері», і я там піднімала питання стосовно реакції експертів на розповіді людей. В принципі, ніхто навіть не намагався поставити серйозне питання стосовно відповідальності держави і взаємоповаги сусідів. Я це намагалася робити, але потім зрозуміла, що це вихолощення моїх зусиль, бо люди все одно потребують якогось «трешу». А після програми мені сказали редактори: «Ви ж розумієте, що це має бути цікаво глядачу, це має виглядати так ганьбливо, тому що люди хочуть, власне, цю ганьбливу ситуацію сприймати саме так». І, зрештою, коли я зробила зауваження стосовно подачі, мені сказали: «Ви не розумієте, ми все одно піднімаємо цілий пласт проблем».
Діана Дуцик: У нас багато років була мантра, що ми не проживемо без російського продукту, а зараз ми бачимо, що насправді можна виробляти і продукт власного виробництва. Так само і з тим, як подавати ті чи інші теми.
Чому коли тільки починали запускатися «1+1» та «Інтер» там не було таких «трешових» програм і телеканали були рейтинговими? А чому зараз телеканали не можуть робити програми високої якості навіть такого змісту?
Ми розуміємо, що є багато проблем, про які треба говорити, але ж про все можна говорити різними словами і показувати різну картинку. Я не розумію, навіщо показувати крупним планом тіло трупа з зашитими очима. Що це дає для історії загалом? Це дозволяє вирішити проблему?
Лариса Денисенко: Стосовно візуалізації жахів, які не впливають ні на саму ситуацію, ні на те, як з неї виходити. В одній з розмов з продюсером одного з каналів ми обговорювали тему реаліті-шоу як таких. І він мені сказав: «А яка нормальна родина допустить широкого глядача в свій дім?» Що робити з цим, змінювати концепт?
Діана Дуцик: Мені здається, що треба багато чого змінювати. Взагалі у нас назріла дискусія про те, яким має бути наше телебачення в широкому значенні цього слова.
Я вчора перечитувала журнал «Фокус», де опублікували кілька думок різних людей, які долучені до виробництва українського кіно. І всі говорять про те, що у нас сьогодні, якщо говорити про кіно- і телеконтент, дуже обмежені навіть жанри: або ми маємо якийсь «треш», або якісь російські кримінальні серіали, до моменту, доки їх не заборонили. І зараз, мені здається, нам треба подумати, над тим, що є і багато інших жанрів і можливостей розказувати про ті чи інші проблеми. І це теж може бути цікаво, якісно і рейтингово, просто до цього треба докладати якихось зусиль.
Анастасія Багаліка: Як у нас з концепцією, що контент має бути пізнавальним?
Діана Дуцик: Вимагати від приватних телеканалів пізнавального контенту можна, якщо суспільство до цього готове, але як правило, пізнавальний контент — це суспільні мовники. У нас суспільне мовлення поки що на старті, якраз вчора зареєстрували ПАТ «НСТУ», що означає, що суспільний мовник юридично створений. І тепер ми маємо говорити про те, яким він буде, які інформацію та програми він буде нам як глядачам постачати. І, напевне, тут громадськість мала би сказати своє слово також.
Лариса Денисенко: Але будь-яке реаліті-шоу насправді містить купу елементів і можливостей у впровадженні пізнавального і просвітницького контенту. Це можуть бути як коментарі психологів, так і адвокатів, це можуть бути акценти, спрямовані на зображення шляхів виходу із цих ситуацій. Але це роблять одиниці, і загалом це зводиться до якогось базарного варіанту.
Анастасія Багаліка: Також часом найяскравіші моменти з таких реаліті-шоу нарізаються і викладаються на YouTube, наприклад, для висміювання цих ситуацій. Часто це відеоролики з дітьми. Мені, наприклад, згадується один відомий хлопчик Сашко, який знявся в епізоді реаліті-шоу «Кохана, ми вбиваємо дітей». В результаті цього, дитина зазнала такої негативної слави, що я взагалі собі не уявляю, як він далі живе.
Діана Дуцик: На жаль, щодо того, як показувати дітей взагалі або як показувати контент для дітей у нас в медасередовищі дуже низька культура, і з цим є дуже багато проблем. Добре, що Нацрада на це звертає увагу, і знову ж таки була низка зауважень до того ж каналу «СТБ». Минулого року і наша організація на це звертала велику увагу, але, на жаль, поки що, мені здається, дискусія щодо цього ведеться лише в невеликому колі. І мені дуже прикро, що саме суспільство не усвідомлює, які це може мати негативні наслідки, тому що насправді йдеться не про те, що є сьогодні, а про те, що буде завтра, бо ці моделі поведінки, які сьогодні формує телебачення дуже негативні, і з часом ми будемо пожинати їх плоди.
Лариса Денисенко: При чому телебачення в одному випадку формує, а в іншому підтверджує заперечення або не має підказки, як виходити з ситуації. Інколи в деяких випусках соціальних або розважальних шоу все-таки виходять за рамки цього, але насправді це поодинокі випадки. Як ви вважаєте, як потрібно менеджерити соціальні і розважальні шоу з точки зору того, що чіпляє людей і водночас не перетворюватися на чергову комісію з моралі? Які можна запропонувати моделі, на ваш погляд, щоб телебачення було трохи здоровішим?
Діана Дуцик: Немає нічого, що ще не придумане у світі. Насправді телеканали можуть іти шляхом саморегулювання, виробити якусь політику щодо таких тем і дотримуватись її.
Лариса Денисенко: Такої політики у нас наразі не існує?
Діана Дуцик: Ні. Навіть те, що прописано формально в редакційних статутах, насправді не працює, часто їх навіть ніхто не знає, не дотримується і так далі.
Лариса Денисенко: Це, напевно, доволі стандартна формула, яка приманна всім статутам: контент має відповідати нормам і стандартам, не шкодити здоров’ю і не порушувати права та свободи людей.
Діана Дуцик: Я в таких випадках згадую Редакційні настанови BBC, де є роз’яснення, як журналістам і редакторам краще себе поводити і висвітлювати ті чи інші теми. Але вони не просто це написали, вони цього дотримуються, і є внутрішня комісія, яка стежить за тим, дотримуються чи ні журналісти цих стандартів.
Якби великі медіахолдинги прийшли до такої моделі, можливо, б вони запровадили таку посаду як Омбудсмен на телеканалах, який розглядав би якісь спірні питання, скарги від глядачів і так далі. Це теж одна із моделей, яку можна використовувати, але поки що жодна із них не працює нормально.
Зрештою, може бути і модель співрегулювання, коли є якісь правила, який встановлює регулятор, наприклад, Нацрада, з цим погоджується медійний ринок, і вони домовляються про якісь правила з певних сенситивних тем. Але треба йти цим шляхом, а в нас поки що ніхто не хоче рухатися в цьому напрямку.