Громадське радіо
Всесвітній день вишиванки відзначають щороку в третій четвер травня. Сьогодні ми спостерігаємо неабияку популярність українського національного одягу, елементи якого присутні у повсякденному вжитку, офіційному дрес-коді і навіть на модних подіумах. Ми вирішили з’ясувати, коли народний одяг перейшов в міський культурний простір, як трансформувався та з чим його носили більше, ніж сто років тому — з нагоди Всесвітнього дня вишиванки Оксана Константинівська, співробітниця Музею Лесі Українки, розповідає про культуру носіння (і дослідження) вишиванки українською інтелігенцією.
При набутті Україною незалежності український традиційний народний одяг почав входити в наше буття під час громадських свят, в школах, а в 2006 виокремили і День вишиванки.
Але ми здогадуємося, що народилося воно більше не як свято, а як звернення до українського традиційного одягу і можливості його існування в міському житті 150 років тому в Києві серед українського студентства, яке почало усвідомлювати себе українцями. А як ще під час існування Російської імперії, і неуіснування Української держави можна проявити себе українцем і вказати на належність до такої давньої культури, як українська?
Для приєднання до традиційної культури почали вивчати фольклор, юристи почали вивчати звичаєве праве етносу, яке з прадавніх-давен існує на цій території. А жінки, звичайно, захопилися одягом.
Ми знаємо, що традиційна вишиванка додільна (довга, яка носиться під плахту). Але як її носити в міському житті, адже як сукню не вдягнеш? І коли з’являється мода на спідницю і блузу, міські жінки почали робити вишиванки короткими.
Зараз ми звикли бачити наших урядовців у вишиванці під піджак. Але вперше на фото зафіксована вишиванка під європейський костюм Михайла Драгоманова. Ця світлина була знята в Женеві (1870-ті рр.), де Драгоманов був на той час політемігрантом. А тепер ми звикли, що це типовий урочистий одяг наших чоловіків.
Під час викладання в Київському університеті Михайло Драгоманов привіз з Полтавщини маленьку сестричку Олю — майбутню відому письменницю Олену Пчілку. З 12 років Оля виховувалася в родині старшого брата, захоплювалася цією ідеєю, тим паче, загроза для української культури була величезна. Тоді, щоб підкреслити належність до традиційної культури, студенти почали одягати вишиванки. Наприклад, на прем’єру «Різдвяної ночі» чи відкриття пам’ятника Котляревському. І якщо селянки на ярмарках і в місті ходили в такому одязі вулицями — це було звично. А коли інтелігенція вдягає такий одяг — це небезпечно. І згодом Євген Сверстюк сказав, що «вишиванка — це річ політична».
Якщо крій народної вишиванки перероблюють під європейський одяг, то можна і використовувати традиційні орнаменти в сучасному європейському одязі. І от Олена Пчілка вперше як науковиця звертається до української орнаментики. Вона видає перший альбом із зібранням і систематизуванням українського орнаменту у вишивці, ткацтві, писанкарстві, герданах. Зараз знову серед дівчат в моді чокери, а вперше цю моду впроваджує Олена Пчілка з дружиною Михайла Драгоманова; на фото Олена Пчілка та її донька Леся Українка в народному строї і обов’язково з нашийними прикрасами.
Свої перші альбоми Олена Пчілка видає в Парижі. Франція — країна, яка започатковує моду, там почали організовуватися всесвітні виставки, де кожна країна представляє свої досягнення. Під час таких промислових виставок кожна країна показувала свою культуру. І Олена Пчілка представляє альбом з ґрунтовною передмовою, порівнює українські орнаменти з сусідніми культурами. І з’являється висновок, що українська культура самобутня. Рецензії на цю розвідку виходили в австрійській, французькій пресі, а альбоми Олени Пчілки починають використовувати для викладання орнаментики в Паризькій академії мистецтв.
Зараз вже не вперше в нашій культурі вибух, начебто, вишиванок, але зовсім не традиційних українських. На початку ХХ століття парфумерна фабрика «Брокар» робить гарний маркетинговий хід: запрошують професійних французьких художників, які почали розробляти схеми псевдонародного орнаменту і випускати мило, вставляючи ці схемки. А жінки хотіли щось нове, однакові орнаменти набридали і дівчата почали перехоплювати ці орнаменти. З’являється французька техніка вишивки «хрестик», яку ми зараз вважаєм суто українською. І це стимулює Олену Пчілку видати в 1912 році черговий альбом, бо, як вона пише: «Рукави українських жіночих сорочок перетворюються в російські ситці, ця ляпанина страшенна». І з’являється термін «брокарівська вишивка» як ознака несмаку.
Олена Пчілка пише і про трансформацію використання орнаменту: спочатку вишивали тільки подоли, потім рукави – тільки низ, плече, потім пішла і пазуха — це вже останній етап, а самі рукави – теж потім, бо спочатку це була оберегова вишивка.
Повний варіант розмови слухайте в аудіоверсії. Тисніть блакитний трикутник праворуч вгорі. Щоби скачати файл і послухати пізніше, натисніть на хмарку.