Моя книга — про людину, що лишається в окупації й обирає боротьбу, — Стяжкіна

З письменницею говоримо про те, що країну може розділяти не політичний, а ціннісний вибір.

Сергій Стуканов: Чому ваша книжка називається саме так?

Олена Стяжкіна: В радянські часи всі книжки ділилися на книжки про війну і книжки про любов. В дитинстві я читала переважно книжки про любов і ніколи не думала, що колись доведеться написати про війну. Ця книжка про війну і про любов водночас.

У книжці герой залицяється до дівчини і каже їй: «Я могу читать Библию на языке оригинала». Вона в нього питає: «И как это, на языке Бога?». Саме через цей діалог книжка отримала таку назву.

Сергій Стуканов: Хто ваші герої?

Олена Стяжкіна: Цей хлопець на момент війни вже став дорослою людиною, що залишилась в окупації.

Лариса Денисенко: Перед програмою ми говорили про те, що країну може розділяти не політичний, а ціннісний вибір. Наскільки важко було про це говорити у форматі прози?

Олена Стяжкіна: Я не думала, що пишу художній текст. Я думаю, що я розмовляла з самою собою і ставила питання стосовно того, як і за яких обставин людина може вбити. Для мене було важливо зрозуміти, чи можу я вбити іншу людину і як після цього жити далі. Мій герой може це зробити, але не може з цим жити.

Сергій Стуканов: Кого він вбиває?

Олена Стяжкіна: Очевидно, що мій герой знаходить в собі бажання вбити окупанта. Він думає, що має це зробити. Це його обов’язок.

Ми дуже зверхньо вивчали мотивацію підпільників і партизанів. Ми дивились на це крізь рожеві окуляри. Історія про партизана — не історія про людну, яка служить в армії. Армія знає, що вона робить. Певною мірою відповідальність за неї несе держава. Не будучи в армії, людина залишається один на один з вибором.

В мене є людина, яку я б хотіла називати другом. Журналісти часто питають, чому я не розповідаю про партизанів на окупованих територіях. Я переказала йому це питання. Він сказав: «По-перше, тому, мабуть, що ви не хочете, щоб нас доправили до МГБ». Потім зробив паузу і додав: «Зрештою, про що розповідати? Як я став вбивцею?»

Це дуже важливий вибір цивільної людини, яка залишається в окупації і обирає зброю і боротьбу. Але їй з цим жити.

Сергій Стуканов: Тобто ця людина свідомо обирає шлях підпільного борця проти окупантів?

Олена Стяжкіна: Так. Мій герой не мислить в таких глобальних категоріях. Для нього це вибір, що дозволяє йому зруйнуватися, але зберегтися.

Лариса Денисенко: Ви даєте своєму герою якісь психологічні милиці?

Олена Стяжкіна: Прочитавши книжку, видавці вирішили, що їй варто завершитися за 10 сторінок до моменту, де я її завершила. Саме на цих 10 сторінках я давала герою милиці. В книжці, яка вийшла в українському перекладі, все завершилось на високій ноті, після якої не можна дихати і жити. В журналі «Дух і літера» було надруковано повну версію повісті.

Можливо, там дійсно варто було поставити крапку. Але мені не хотілось залишати героя на моменті неповернення. Кожного ранку, коли я думаю про війну, в мене не настає стадія прийняття і я не розумію, як люди з Бурятії чи Рязані могли прийти вбивати людей тут.

Сергій Стуканов: Чи може у нас зародитися хвиля осмислення цієї війни?

Олена Стяжкіна: Ми маємо бачити ситуацію точно. Точна ситуація виглядає так: російська агресія і поява колаборантів поруч з російськими агресорами. Коли ми говоримо про відчуження, ми переживаємо історію, яку людство пережило вже купу разів. Це не щось специфічне. Це класична схема окупації, в якій кожна людина обирає, хто вона і з ким вона. Зрештою, цей вибір не буде остаточним. За цей час, люди, що залишились на окупованій території, багато чого зрозуміли про себе. Якщо ми подивимось на ситуацію з цієї точки зору, в нас буде така література. Ми вже її маємо. Пережити війну без літератури і вилікуватись не можна.

Якщо в людині була порожнеча, її може заповнити зло. Тим злом людина примножується. Зло — це вірус, хвороба. Людина втрачає себе. Головне питання, чи вона повернеться до себе.

Сергій Стуканов: Який чинник визначає, на яку доріжку стане людина?

Олена Стяжкіна: Деякі люди все зрозуміли ще 1 березня. Я думаю, що це Божий дар ясності, який може вирости тільки тоді, якщо людина повна, якщо вона у себе є. Я не вважаю, що це остаточне. Поки ми живі ще можна щось виправити.

Лариса Денисенко: Наскільки вам зараз важко писати і говорити російською?

Олена Стяжкіна: Станом на сьогодні мовне питання є таким, яким маніпулюють. В умовах війни ми навіть не можемо дозволити собі вступити в дискусію. Ми маємо просто пройти повз.

Іноді я думаю про те, що все, що я говорю, я говорю мовою окупанта. Я відчуваю це як провину. З іншого боку, я говорю собі, що Австрія спромоглася зробити німецьку австрійською. Вже після війни ми маємо забрати свою мову. Ту, що є українською російською. Я не маю на увазі двомовність. Єдина державна мова — українська. Без питань. Але ми мали б забрати українську кримськотатарську і українську російську. Проте не зараз. Зараз нам треба пройти повз до перемоги без розпалювання конфліктів.

Сергій Стуканов: В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що потрібно долати не мову ворожнечі, а мову ворога.

Олена Стяжкіна: Всі проекти примирення щодо мови ворога — продовження війни. В Україні немає, не було і не буде сепаратизму, якщо ми перестанемо вживати це слово. Це пропаганда, фейк, що завгодно, але не сепаратизм. Позбавляємось від слова «сепаратисти» і замінюємо його на слово «колаборанти».

Мені здається, ми зрушили з місця. Ми перестали говорити «ДНР» і «ЛНР» і почали говорити ОРЛО і ОРДО, як це насправді є.

Лариса Денисенко: Чи можемо ми зараз створити сучасну українську літературу, що показуватиме росіян ворогами?

Олена Стяжкіна: Можливо, Росія — теж окупована кремлівською владою країна. Зараз я розумію, що в мене на експорт добра немає. Я не хочу думати, ким вони є сьогодні і будуть завтра. Нам треба дуже багато добра, щоб провести деокупацію свідомості.