«Може, в нашій країні так допустимо – без ляпаса по пиці хтось може не зрозуміти» - Карась

Розпитуємо лідера організації, ветерана АТО Євгена Карася, якого відносять до прихильників крайньо-правого політичного руху.

Тетяна Курманова: Чому така назва – С14? Подейкують, що 14 – це частина неонацистського лозунгу?

Євген Карась: Останнім часом я жартую, кажу, що 14 – це тому, що в мене День народження 14 листопада. Насправді, це не так. В Одесі в 2014-му була колись організація С4, яку очолював Максим Чайка – російськомовний патріот України. Мені сподобалася ця назва, але С4 звучить, як вибухівка, тому ми взяли назву С14, адже 14 жовтня в нас були самі знакові дні всіх боїв, та й взяли, що це буде свято Покрови, та й наша «Січ» офіційно заснувалася маршем Покрови 2011-го року.

Те, що нам присвоюють нацистські кодифікації і так далі – це не стільки нацистські, тому що тут більше йде середовище футбольних вболівальників, і, звичайно, вони для себе теж мали щось бачити – «14 слів», «збережемо майбутнє білих дітей». Вони бачать в собі це.

Тому знову ж таки, це була молодіжна організація, тому мені цікаво було, щоб кожен бачив щось своє. Хтось знаходить козаччину, радикальні фанати знаходять щось своє, а в цілому ми на Покрову маршируємо, тому що це день українських націоналістів, тому що це наш день боротьби.

Тетяна Курманова: Багато киян знають вам з часів Майдану, ви були комендантом КМДА. А ким Євген Карась був до цих подій? Я знаю, що ви були активістом, який брав участь у протестах проти забудови скверу Стусу і перебудови Гостинного Двору, і тоді ви були від партії «Свобода».

Євген Карась: Я з 2006-го року знаходжуся в громадсько-політичних рухах. В «Свободі» я десь с 2010-2011-го року, але наша організація завжди була як відокремлене крило – не були ні молодіжкою «Свободи», ні партійними підлеглими, і з цим були певні конфлікти. Приймали участь як активісти організації «Збережи старий Київ», також в багатьох трудових протестів. Але «Свобода» нам допомогла тим, що в часи Януковича нас не пересаджали, як пересаджали організації «Тризуб Бандери» та «Патріот України». А нам допомагало те, що поруч з нами були депутати, і, звичайно, вони на себе частково брали, що ми – це «Свобода», а з іншого боку в нас був такий захист. Але ми діяли як громадське крило, і хтось міг не любити «Свободу», але взаємодіяв з нами, тому що ми займалися соціальними протестами.

Десь з 2008-го року я зрозумів, що, якщо ми хочемо, щоб Україну любили люди (знаєш, там, українська мова, вишиванки), треба не так про мову розповідати. Хоча це теж важливо, і коли порушуються права людей за мову, як, наприклад, це було в 2010-му році, коли дівчат не брали на роботу в Києві в кілька бутіків та ресторанів через те, що вони говорили українською мовою, то митам зреагували дуже жорстоко – ми били шибки, ходили до них, їх там, буквально залякували. Тому що це був терор проти українців. Тощо що вона може зробити? Вона в суд не піде, бо власники багаті. Тобто ми реагували, коли порушується питання, як ми називаємо, часткової ідентичності – мови, і так далі, цих речей, але в цілому, ми хотіли, щоб українці бачили, що як що ти – патріот, то патріотизм – це якась корисна соціальна дія.

Тому я найбільш став скандально знаменитим цими незаконними забудовами. Тут на Прорізній неподалік є парк, де я завжди буду ходити і до кінця свої днів знати, що це парк великою мірою я відстояв. Є ще історія «Музею історії Києва» на Театральній.   Я не пам’ятаю, чому ми так вирішили, традиційно на новорічні свята ми робимо якусь «двіжуху» за щось в Києві. І саме я почав цю кампанію, ми тоді зробили такий маскарад, була трошечки бійка з ментами. Звичайно, там парк не відновили, мало хто пам’ятає, як він виглядає (навіть фотки було важко знайти), але це зараз не офіс, не барахолка, це «Музей історії Києва». Саме через цю боротьбу.

Також, наприклад, історія з підвищенням тарифів на Метрополітен. Це було в 2013-му році – грудень, розпал Революції. Були закриті громадські слухання, де в нас збиралися все підвищити, і ми туди прорвалися. Звичайно, це що була радикальна молодь – наші хлопці: хто у вишиванці, хто в камуфляжі, хто в масках. Директор Київського Метрополітену думав, що ну прорвались і добре, хто це такі, що вони мені розкажуть. Тоді з нами прийшли двоє депутатів з Майдану, і ми сидимо в пропалених дощовиках. І він думає: «Ну, це хлопчики сидять, поговорю краще з депутатами». Але депутати фактаж не знають, а ми тоді почали кампанію «субтариф», адже я тоді піднімав цифри – скільки крадеться грошей з реклами, скільки прокуратура знаходить на перевірках закупівель і так далі. Я починаю все це вивалювати цьому директору, він сидить в шоці, і в нього діалог, який піднявся з того, що треба підвищити ціни, кінчився тим, що «давайте вместе бороться с коррупцией». І тоді ціни не підвищили. В 2014-му році я був на війні, не було кому озвучити ці цифри, хоча і досі ці схеми діють.

Це я до чого? Я інколи жартую – в нас багато було бійок з комуністами всіх сортів, але мені здається, я їх на 90% розбивав наповал тим, що казав їм: «Ти кажеш що ти комуніст, але тебе більше цікавить дружба народів в Росією, а реальних соціальних протестів від профспілкових бунтів на рівні кар’єрів до протестів на заводах під Києвом, я не бачу». Я більше в таких протестах приймав участь, ніж якийсь середньостатистичний комуніст.

Тетяна Курманова: А коли ви пішли зі «Свободи»? І чому?

Євген Карась: У 2014-му році. Ну це уже було там, почалася війна, і в нас вже було своє бачення соціально-політичного розвитку цих подій. Десь в нас були і конфлікти, але, насправді, ми на них ніякого зла на тримаємо, я думаю, вони на нас – теж.

Тетяна Курманова: Вас не вважають зрадником у «Свободі»?

Євген Карась: Думаю, ні. Насправді, в мене з усіма «свободівцями» були хороші стосунки, навіть з великих людей «Свободи». Нормальні стосунки. З приводу партійності  ми дружимо майже з усіма, хто є проукраїнськими силами: «Свобода», «Самопоміч», наприклад, є Олег Петренко, він ніби то БПП, але він з Азовського руху, отже з ним товаришуємо. Також безліч партій та безпартійних – Парасюки, Бублики. Дуже багато хороших людей, які між собою можуть мати якісь негаразди і десь наші погляди не поділяти, але в питаннях якихось там точечних інтересів, те, що ми захищаємо громади, ми знаходимо дуже різнопланових союзників. В цьому плані ми часто тролимо: коли воювали за закон про амністію, Порошенко думав, що це ми від Парубія працюємо. Потім ми робили десь якусь кампанію з Єгором Соболєвим, думали, що ми – «Самопоміч». Потім ми знову зі «Свободою» працюємо. Тому всі взагалі вже заплуталися.

Тетяна Курманова: Кажуть, що зараз вас спонсорують екс-регіонали?

Євген Карась: Ні, такого я ще не чув. А хто каже?

Тетяна Курманова: Є такі думки. Хто тоді оплачує банкет?

Євген Карась: Я не знаю, наскільки це дозволено законом, але зараз ми оголошуємо: допоможіть нам зібрати 2000 голосів на Громадському бюджеті міста Києва за нашу просвітницьку ініціативу «Освітня асамблея», і тоді ми проведемо “профілактичну бесіду” з Добкіним, Мураєвим і Вілкулом. Відповідно, так ми збираємо наші голоси (сміється), в тому числі Громадський бюджет дозволяє діяти нашим ініціативам.

Тетяна Курманова: А взагалі як фінансується організація?

Євген Карась: В нас, насправді, немає навіть офісу, тому фінансування в нас досить невелике. В нас є кількість спонсорів, яка за останній рік сильно виросла, тому що були люди, які самі прийшли. Був один чоловік, який сказав, що писав нам ще два роки тому на пошту, а ми не відреагували. То й подумав – не треба, та і не треба. А потім ми з ним випадково на акції перетнулися (він, до речі, причетний до якоїсь політичної партії, але нас не агітує) і от він нам допомагає задовольняти наші потреби. Наприклад, зробити величезний банер, або ми шукаємо автобус на Краматорськ і шукаємо різні шляхи – чи замовити цей автобус від Верховної Ради, але тоді треба голова Комітету, чи звернутися до Міністерства молоді і спорту, з яким проходять деякі наші заходи спільно з ними, чи знаходимо спонсорські кошти. Звичайно, в нас є  свої невеличкі бізнеси, слава Богу про них поки не знає. Бо, наприклад, у нашого хлопця в Дніпропетровську була мережа ларьків, але як тільки ми провели акцію проти комуністів, в нього одразу один з ларьків намагалися забрати. Нічого не міняється – якщо показуєш, що ти фінансово-незалежний, то тебе одразу будуть переслідувати. Немає ніяких астрономічних сум, якщо хтось буде робити розслідування, то побачить, де ми живемо, що ми їмо і припинить шукати кошти.

Та й немає, що шукати, тому що насправді… В нас ще з Майдану залишився краудфандинг – щось потрібно, ми кидаємо клич. Наприклад, в «Асамблеї», і це буде смішно, але стільці, на яких люди будуть слухати ці лекції, – це трофеї ще з часів Революції, ми забрали їх у «комуняк». Також ми збираємо на проектор і зібрали з лекцій 5 тисяч гривень, а чоловік один сказав, що проектор купить, а ці 5 тисяч гривень попросив потратити на бійців або дітей загиблих бійців.

Тетяна Курманова: Майно є – офісу немає?

Євген Карась: Ні, офіс є в «Асамблеї», а це трошки друге. Це вже освітній проект, все культурно, і так далі, тут суто просвітницька діяльність. Я мав на увазі «Січ», як таке вуличне активістське крило, яке займається штурмами, погромами, бійками з «тітушками» або соціальними компаніями.

Тетяна Курманова: Чи багато у вас людей у «Січі»? В цьому праворадикальному крилі?

Євген Карась: Ми його називаємо «вуличне крило». В межах України – пару сотень чоловік. Це ж не є партійна або державна структура. Ми, якщо є знакова подія – загроза сепаратизму в якійсь області, тоді може з’їхатися 200 людей, аби було за що доїхати. Якщо йде якийсь марш, знакове число, то збираємо десь 50-100 людей. До Краматорська нас виїхало, наприклад, 80, це притому, що з Чернігова велику кількість людей завернули СБУшники, залякали, запресували, і не було змоги фінансово привезти більше людей. Якщо це скажімо іде там Київ — то це до півсотні чоловік.

В нас немає такого фіксованого числа, тому що є якесь ядро, яке ділить обов’язки —  пресслужба, фото, обробка, планування кампаній, робота з людьми тощо. А є ті люди, які раз по разу підходять, десь можуть, десь — ні, бо або діти народились або з роботи звільнилися, є навчання, джуе все так плаває.

Тетяна Курманова: От ви розповідаєте, і складається таке враження, що ви «ангели небесні у плоті».

Євген Карась: Я так і вважаю. 

Тетяна Курманова: Багатьох людей цікавить, як ви проводите «виховні бесіди» з тими, кого вважаєте сепаратистами? Вам закидають, що ви працюєте на замовлення, наприклад, як кажуть, «Аваковські загони». Як ви обираєте людей, з якими проводите ці бесіди?

Євген Карась: Скажу так, якщо ти вже почав цим займатися, то тебе потім накриває шквал прохань про допомогу, і ти розумієш, що потім будуть не дуже зручні скандали. В тому плані, що дуже зручні , що допустимо я не ангел, але вважаю своїх хлопців політичними ангелами, тому що вони витрачають дуже багато зусиль без всілякого фідбека, якоїсь там подяки. Але в тому плані, що ми всі вразливі – нас можна замовити і вбити, нас можуть зарізати. Тим більше ФСБ, яке гуляє Києвом, як хоче. Тому ми розуміємо, що може бути помста. Наприклад, якщо взяти по-смішному, через те, що ми боремося з усілякими «сєпарами», в мене два місяці буває забанений Фейсбук. А для мене це дуже суттєво – через Фейсбук приходять прохання про допомогу. Але бан – це смішно, може бути і гірше.

Ми затримуємо в основному людей, яких знаємо. Я пишаюся тим, що більшість тих людей, яких я недолюблював до часів Революції, зараз мають бути в картотеках СБУ. Але я практично переконаний, що знаю половину СБУшників, які до цих пір займаються якоюсь комерцією, я знаю набагато краще «сєпарів» і як це відбувається, тому що я в обличчя всіх знаю. Ну можна пишатися, наприклад, «Благоверное казачество». Один з них зараз офіцер «народной милиции» в так званій «ДНР». Ми йому після Революції в 2014-му році набили пику, і через пару місяців воно втекло. А через півроку його людей, які не втекли, затримали СБУшники, коли вони зробили теракт біля офісу «Правого сектора» на Оболоні, кинули там взривпакет, і збиралися ще зірвати військомат.

Також була організація «Боротьба», яку ми били, де могли. Вони взагалі були політичними руками бригади «Призрак».

Була організація «Сопротивление», і колись в Києві від них була спроба «русской ходы». Ми тоді не могли з ними прямо там влаштувати бійню, бо їх було дуже багато. Але ми їм сказали: «Ви хоча б не йдете з російськими прапорами, і давайте далі говорити». Ми тоді не були впевнені, що це ФСБшники, думали, що це так – російські патріоти. То частина членів цієї організації зараз бігає в Підмосков’ї на якихось брудних речах, і вони явно причетні до політичних процесів, частина – в охороні Царьова, частина, один загинув в Харкові в 2014-му році  з вибухівкою в рюкзаку, коли збирався підірвати наші якісь цистерни. Перестрілка була в нього, здається, з СБУшником, він вистрелив в СБУшника, СБУшник – в нього і попав. Відповідно, всі, кого ми били, всі зараз «в темі», виросли масштаби цієї всієї війни.

Відповідно багато кого ми так упізнаємо по обличчі, наприклад, Івана Проценка. СБУшники і менти кажуть – як ви  знали, що він там ходить? А ніяк не знали, морду його побачили, викликали поліцію, і давай далі розбиратися, потім вже приїхали СБУшники.

Десь ми пізнаємо самі, десь ми згадуємо наших старих так би мовити друзів-ворогів і дивимося, що там в них зараз, десь нам люди повідомляють, десь випадково натрапляємо. От ми натрапили випадково на те, що людина має якісь сепаратистські погляди, копаємо далі і дивимося, що це може бути взагалі Бог знає чим. Ось таким чином працюємо.

Формат роботи – скажемо так, чи б’ємо, чи не б’ємо? Інколи доводиться з ними битися. Наприклад, ми знайшли людину, яка організувала напад на В’ֹֹятровича, запропонували йому вибачитися на камеру, сказати, що «тітушатня» – це погано, адже він був ніякий не «сєпар», просто найманець, причому він навіть ошивався біля добробатів, але нікуди не поїхав воювати, просто такий коньюнктурщик. Він від нас ховався довго, але ми його знайшли в Києві, як раз в момент, коли він замовляв якусь наступну брудну заказуху, і тоді вже з ним була бесіда, і він вибачився. Його «невідомі патріоти» побуцали трошки по пиці, але він навіть не писав заяву в поліцію, немає навіть там особливих тілесних. Просто така от, я не знаю, може, в нашій країні так допустимо – без ляпаса по пиці хтось може не зрозуміти.

Тетяна Курманова: Ви самі визнаєте – те, що ви робите, не зовсім законно. Як ви продовжуєте працювати? Які у вас співвідношення з правоохоронними органами, з СБУ?

Євген Карась: Якщо брати так, закон не закон, якщо надавати ляпаса по пиці – це буде дрібне хуліганство і штраф. Багато хто з міліції думає, що ми СБУшні, тому що, коли ми передаємо «сєпарів», ми дзвонимо СБУшникам, і вони думають, що ми пов’язані з СБУ. В них там своя параноя, тому що вони крадуть гроші і бояться, що друга якась структура їх буде підсиджувати. СБУшники не мають до нас довіри, тому що багато наших хлопців були в добровольчих батальйонах, і думають, що ми Аваковські. І так ми і танцюємо, а насправді ми – ніякі, ми просто націоналісти і робимо свою роботу.

Скажімо, ефективної взаємодії з СБУ в цьому плані немає, тому в самій структурі СБУ дуже великий бардак, нестача кадрів. За нами, буває, стежать СБУшники, ми їх вираховуємо, кажемо – покажи посвідчення. А він каже: «Я – СБУшник, мне очень страшно, ребята, не бейте». Я сміюся, тому що – а як ми його можемо побити? Це публічний був захід і ми його зловили. Він показує посвідчення – він боїться, тобто в нього рівень підготовки дуже низький.

Тетяна Курманова: Бачите, яке у вас становище. Чи немає у вас політичних амбіцій?

Євген Карась: Є, звичайно. Тому, якщо щось міняти, то треба міняти зверху, починаючи знизу — йти нагору.

Тетяна Курманова: Тобто скоро ми побачимо політичну партію «Січ»?

Євген Карась: Дай Боже. Ми будемо старатись.

Тетяна Курманова: Яке ваше ставлення до ЛГБТ руху в Україні? Члени вашої організації якось залякують представників ЛГБТ?

Євген Карась: Скажімо так… Якщо вони це роблять вдома… Ми проти гей-парадів, але ми не за те, щоб ловити їх по гей-барах чи по домах. Ми проти того, щоб це виходило на рівень політичного диктату різних змін до шкільної  програми. Мало, хто це знає: про гей-парад 2012-го року, коли ми тоді активно зривали, тоді інформацію про нього нам повідомив сам представник ЛГБТ спільноти, який проти цього. Тому що він каже, що я собі живу – мене ніхто не чіпає, пройшов гей-парад, і до мене приходять друзі з претензіями – що ви робите? Я думаю, що на гей-параді самих представників ЛГБТ, людей, які живуть таким сексуальним життям, їх там меншість, я думаю, що там більшість тих, хто займається політичною доктриною.

Тетяна Курманова: Або просто ліберальні люди, які вважають, що кожен має робити те, що хоче, якщо в нас демократична країна. Я наприклад, приймаю участь в таких парадах не тому, що я – представник ЛГБТ, а тому що я вважаю, що в демократичній країні треба, щоб в усіх була хоча б можливість робити те, що вони хочуть. Ви так не вважаєте?

Євген Карась: Демократія – дуже таке явище,  різних країнах буває по-різному. Якщо взяти країни Європи, там вже йде зворотня демократія. Я просто знаю, що в Іспанії намагалися вийти люди, не якісь там радикали, а просто якась консервативна релігійна партія намагалася вийти проти гей-параду, їх уже буквально залякувала поліція, що якщо ви вийдете, то ми будемо пакувати без всякого. Тобто зворотня сторона – не можна протестувати та казати, що ми проти ЛГБТ, адже вас зараз же будуть «пакувати». Ми скажімо так, ми проти гей-парадів, але не за те, щоб влаштовувати репресії.

Тетяна Курманова: Ви кажете, що зриваєте гей-паради, б’єте сепаратистів, вас боїться СБУ. Як можна в нашій країні без особливої “парасолі” робити те, що ви робите, і працювати далі?

Євген Карась: Справа в тому, що по-перше, ми не переходимо межі якогось такого насильства, і це більше гібридний характер протистояння. В державі не діє закон, не в тому плані, що можна дати ляпаса сепаратисту, а в державі не діє закон дуже крупних сепаратистів… Я забув навіть їхні імена, тому що це вже смішно, їх такий список! Дуже крупних сепаратистів, от нещодавно випустили одного з генералів СБУ, який причетний до дій, направлених проти Майдану. Його випустили, тому що на суди люди не ходили. Не діє закон, тому більшість людей з державної системи розуміють — як вони можуть саджати людей за дрібні протести, коли вони виступають за соціальні блага, адже це викличе обурення. Влада не відчуває під собою фундаменту, тому що навіть в своїх рядах не бачить людей, які б робити якісь добрі речі. Тому вони бояться народного протесту.

Скажімо, в часи Януковича ми були підпільним рухом, зараз якби я не претендую, що наша задача – бігати і бити пики, це лише зворотній ефект, насправді більше самооборона, і я абсолютно знаю категорію людей, і взагалі хлопці бігають і б’ють пики, це більше захист інших ініціатив. Того, що ми намагаємося протягувати закони, робити поправки, копатися в освіті, в якихось речах, соціальних проектах. Навіть намагаємося мобільні додатки розробляти, щоб покращувати активізм.

Скажімо так: в тижневому плані задач якогось активіста кременчуцького чи вінницького відділу С14 не є зловити «сєпара» і набити пику. Да, є буває, знаходиш людину, яка порушує права, але це може бути «тітушка», не тільки «сєпар». Ти находиш «тітушку» – далі ведіть з ним якісь профілактичні дії. Але, крім того, це є боротьба з «ригалівками» і з запитами, щоб прикривати ці генделики, і або зустріч з громадянами, або проведення якихось лекцій, або там тренування і саморозвиток. Якісь там ці веселі драки, «сєпари», «тітушки», якісь – це 1/6, просто вона дуже весела. Ну, наприклад, ми зараз змагаємося, за проект “Освітня асамблея”, щоб отримати бюджет…

Тетяна Курманова: Розкажіть про ваш проект «Освітня асамблея»? І чому ви пішли саме в цю ланку?

Євген Карась: Ми завжди займалися такої просвітою, просто воно не так привертало увагу. В часи Януковича було з цим дуже важко, тому що неможливо було отримати ні приміщення державні, ні якісь там сприяння, тому що всіх заганяли ховатися, ми були підпільні. Або ти бігаєш в масці і палиш офіс Партії Регіонів, або тебе будуть затримувати, публічні протести були просто зупинені.

Ще з тих часів мої перші лекції були про запити до публічної інформації ще в 2012-му році. Це був найбільш широкий лекторій, з якого виріс Олександр Рудоманов, який зараз тролить «Укрзалізницю», і депутат Київради Михайло Буділов, який з цього почав своє розуміння аналітики державної служби, і зараз у нього це дуже добре виходить реалізувати на державній посаді.

Тобто, ми завжди займалися такою просвітою, проводили різні лекції, просто зараз ми це викристувалізували як не просто тренінги, а зробили це, як окремий напрямок. І хотіли перемолоти середовище громадських активістів, щоб додати їм мозги. Я, насправді, за що переживаю?  Якщо ми кажемо про державність і про те, чи можна діяти без парасольки, я переживаю не за то, що «Січ» зловить якогось «сєпара», а за те, що зараз купа  якоїсь «тітушатні» або ряжених продажних ветеранів, які можуть приходити в камуфляжах і «качати» за що завгодно, за Ахметова, за кого завгодно. І поліція нічого не може зробити, тому що вони або самі проплачені, або їм не до того, в них там перезавал. А ці люди таким чином можуть диктувати якісь правила, не знаючи, що вони хочуть, в них в голові пусто. Тому і «Освітня асамблея», і освіта зараз дуже актуальні. Я насправді переживаю, що люди, які претендують на те, щоб бути владою, уже не вивезуть цю відповідальність, в них не вистачає в голові, щоб реалізувати якісь проекти, вони просто навіть не думають. Я бачу навіть по рівню того, коли держава приходить до громадських активістів, я кажу не тільки про націоналістів – тут ще й непогана ситуація, до других людей, і щось пропонує, а ті кажуть: «Ой, у вас такі маленькі державні гроші, ой, а тут несмачно годують, і що ж це за захід, якщо там – 50 гривень, тільки кашку поїсти?». Вони не розуміють, що це для них – шлях до майбутнього, його треба налагоджувати, держава інакше не може.

Я пам’ятаю, як було в 2014-му році в зоні АТО – Донбас, військово-цивільна адміністрація. Всі кажуть, що Донбас – це Україна, давайте допомагати. А хто туди поїхав працювати? Я знаю одну молодіжну організацію, яка займається туризмом (не будемо називати, щоб не ображати), а вони, кажуть – хто ж дорогу оплатить? Так ви ж казали, що Донбас – це Україна, зробіть щось для цього. Поїхали лічені люди. Якщо б я тоді не був у добробатів, я б пішов у військово-цивільну адміністрацію, хотів хоча б півроку там посидіти.

Відповідно, так всюди – всі хочуть щось робити, а коли приходить держава і каже, що грошей мало, але є якась перспектива отримати досвід, вони не хочуть його отримувати.

Тетяна Курманова: Ви були в розшуку у 2014-му році. Закрили цю справу?

Євген Карась: У 2014-му році в розшуку, мабуть, не був. Під час Майдану я був в розшуках, що мені тоді тільки не ліпили. Тоді ж об’явили Данилюка, Кобу, Гриценка і мене, що ми – розпалювачі Майдану. Це було ще у 2013-му році. У 2014-му не був в розшуку, у 2015-му проти нас було багато різних смішних провокацій. Останнє – мені зробили подарунок у 2016-му році. На річницю Революції, 22 листопада мені прийшла бумажка, якас підробка, нібито з поліції, що я розшукуюсь як свідок по суїциду бабусі, здається, на окупованих територіях Донецької області. Це причому сектор «М», десь на півдні, не український. Я прийшов питати, що це таке, а мені кажуть, що це ЄДРПО, тобто список прокурорський, а справа ментовська, тобто от такі жарти.

Часто були якісь жарти, дзвонили добробати, що мене в чомусь там підозрюють, але по факту, я поспілкувався з патрульною поліцією, спитав – чи немає мене за щось в розшуку, вони сказали, що нічого немає, хоча по нашому руху, звичайно, ведеться купа оперативних заходів. Я знаю і про стеження, і про прослушку телефонів, ми інколи від самих поліцейських цю інформацію і отримуємо, що готують такі-то речі, будьте обережні.

Тетяна Курманова: Ваш рух доволі популярний. Як у вас з відповідальністю за це? Зрозуміло, що право радикальні ідеї завжди будуть знаходити прихильників, і багатьом людям звично жити у світі, де є тільки чорне та біле.

Євген Карась: На жаль, світ не чорно-білий. І найбільша і найтяжча робота завжди над собою, і найважче змушувати наших людей займатися спортом, саморозвитком та самовдосконаленням.

За 10 років моє діяльності основна моя мета була – витягнути тих людей, в яких душа болить за Україну з якогось маргінесу до соціально-корисних речей. Я вважаю, що це вийшло. Навіть, якщо взяти ті ж самі протести за життєвий простір киян – парки, двори, то 10 років назад не було взагалі футбольних уболівальників та націоналістів. Спочатку нас було п’ятеро – я привів, потім нас було 10, в 2013-му році – 50 людей, а зараз весь Київ з цим бореться. Правда, зараз проблема, що мізків не вистачає, більшість займається тільки бізнесом. Але привчити людей, що це добре – змагатися за парки, і якщо ти любиш Тараса Шевченка, люби і зелене деревце, я вважаю, що в мене це вийшло. Саме я їх туди повів, в мене це вийшло, я цим пишаюся. Так само, як і соціальна діяльність. В 2008-2010-тих роки було нонсенс, що націоналіст прийшов на якийсь страйк чи протест, зараз навіть «ліваки» не дивуються, вони розуміють, що націоналісти і, в тому числі і патріоти, займаються правами робітників, якби це не було для них смішно. 

ВІД РЕДАКЦІЇ. У зв’язку з дискусією у “Фейсбуку” щодо цього інтерв’ю Громадське радіо зібрало свою Редакційну раду, де обговорили цей випадок. Рада повідомляє, що по-перше, Громадське радіо проти насильства як засобу політичної боротьби. Ми віримо, що жодна політична платформа не виправдовує насильства. По-друге, ми визнаємо, що в інтерв’ю з лідером організації С14 не були поставлені додаткові запитання, які мали би дати змогу аудиторії краще зрозуміти дії, організаційну побудову, ідеологію і джерела фінансування С14. Також аудіозапис розмови спершу було розшифровано та подано як текстову версію не в повному обсязі. Це вкладається в нашу звичайну технологію роботи, але в даному випадку розшифровка суперечливого інтерв’ю мала би бути повною. Тому Громадське радіо доповнило текст розмови на сайті, також ми поміняли назву публікації. І, останнє, Громадське радіо повідомляє, що й надалі запрошуватиме в ефір усіх, хто допоможе нашій аудиторії зрозуміти розвиток подій, зважаючи передусім на наявний порядок денний.