facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Ми не соромимось називати один одного братами». Історії двох українських героїв

«Нас намагаються повернути до мирного життя. Мабуть, ми зможем повернутись. Життя не закінчується. Закінчим справу і повернемось», — говорить один з перших «Народних Героїв України» Олег Давиденко

«Ми не соромимось називати один одного братами». Історії двох українських героїв
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 4 хвилин

Один з наймолодших Героїв України Володимир Гринюк та один з перших «Народних Героїв України» Олег Давиденко розповіли про свої довоєнні захоплення та заняття, про те як потрапили на фронт і познайомились, і, як виявилось під час розмови, обидва раніше займались танцями. 

Михайло Кукін: Володя, за что вы получили Героя Украины?

Володимир Гринюк: Напевно, за Дебальцево. Там була масштабна операція. Моя ротна тактична група витягнула дуже багато особового складу. Будучи пораненим, витягнув роту на Артемівськ. Тоді вже поїхав у госпіталь.

Михайло Кукін: Мне рассказывали, что Моторола предлагал за вас выкуп в 20 000 долларов?

Володимир Гринюк: Було таке. Це був 2014 рік. Тоді ми були під Лутугіним. Там стикалися з його бійцями. І він пропонував викуп.

Ірина Ромалійська: Почему лично к вам?

Володимир Гринюк: Трошки нашкодили йому, напевно. Ми завжди наїжджали штурмом, розкидали його блокпости. І верталися назад.

Ірина Ромалійська: Вы общались с ним?

Володимир Гринюк: А думаєте, розмова з ним пішла б? Не спілкувався.

Михайло Кукін: Олег, расскажите о себе.

Олег Давиденко: Я був у батальйоні ОУН. Потім 25-та ОПДБр.

Михайло Кукін: У вас более 200 удачных операций. «Народного Героя» дают за конкретную или по совокупности?

Олег Давиденко: Я вважаю, що це по суцільному результату. Мені повідомили за три дні до того, як повинні були нагородити. Було приємно і несподівано.

Михайло Кукін: Хто нагороджує?

Олег Давиденко: Народ. Тому що «Народний Герой України».

Михайло Кукін: А хто уособлення народу?

Олег Давиденко: Ті люди, які цим займаються. Громадською діяльністю, допомогою, ті, хто небайдужий до того, що хлопці виконують свої обов’язки. Я вдячний, що нагороджений. Але є багато тих, кого треба нагороджувати. І тих, кого вже нема.

Михайло Кукін: Ви ж можете пропонувати тих, кого треба нагородити?

Олег Давиденко: Іноді до нас звертаються і питають, чи знали, чи спілкувались ми з такими людьми. Іноді ми самі подаємо ініціативу, їх перевіряють. Є випадки, коли лише багато розповідають.

Ірина Ромалійська: Владимир, я нашла ваше интервью, и вы говорили о том, что на тот момент не использовали никакую льготу, которую предоставляет звание. У вас нет квартиры?

Володимир Гринюк: І досі не користуюсь. Житлом незабезпечений.

Ірина Ромалійська: А стоите в очереди?

Володимир Гринюк: Так, стою позачергово.

Ірина Ромалійська: То, что есть моральное признание, но дальше слов не заходит, обижает?

Володимир Гринюк: Мені все рівно, головне, щоб сім’я була здорова.

Михайло Кукін: У вас разные довоенные судьбы. К волонтеру Оксане Андриенко вы приехали на реабилитацию в центр?

Олег Давиденко: Так. Нас тут це все звело, познайомило. Ми не соромимось називати один одного братами. Cлужили в різних частинах, а здружились вже тут.

Михайло Кукін: Олег, а правда, что до войны у вас была мастерская?

Олег Давиденко: Деревообробна майстерня. Один із девізів майстерні був: що завгодно, але з дерева — воно живе. Я намагався відкрити до війни студію аерографії, але не вийшло, бо треба було йти.

Володимир Гринюк: До армії я навчався в Луцькому педагогічному коледжі на вчителя інформатики. І хореографії. Пішов на строкову службу і залишився в армії, ще до війни. Потім поступив в Академію сухопутних військ Львова, потрапив у військову частину Новоград-Волинського і досі там служу.

Олег Давиденко: А у мене вісім з половиною років бальних танців.  

Михайло Кукін: Олег, коли людина до війни була митцем, чи може вона повернутися до мирного життя після війни?

Олег Давиденко: Нас намагаються до цього повернути. Мабуть, зможем. Життя не закінчується. Закінчим справу і повернемось.

Михайло Кукін: Думаєте знову повернутися на фронт?

Володимир Гринюк: Я в неділю туди їду знову. В Маріуполь.

Михайло Кукін: А як вас намагаються витягнути?

Олег Давиденко: Допомагає волонтер Оксана Андрієнко, Центр, багато волонтерів. Дуже важко: я з грудня по шпиталям, лікують частково відірване плече та все інше. Коли ти ще в шпиталі, то серед своїх. А коли приходиш додому, чужий. Тобі нема про що розмовляти з людьми. А тут нас реабілітують, вчать по-іншому спілкуватись.

Ірина Ромалійська: А вы пробовали разговаривать с местными, которые настроены против Украины, и переубеждать их?

Володимир Гринюк: Я думаю, ті, хто налаштовані проти України, знаходяться в Києві. З тих, хто там, більшість за нас: ми їм допомагаємо, вони нам.

Олег Давиденко: Людям страшно прийти назад. Не кожен може покаятись в тому, що зробив.

Ірина Ромалійська: Как вы относитесь к Минским соглашениям?

Олег Давиденко: Негативно. Жодна війна не була виграна в обороні.

Володимир Гринюк: Так точно.

Михайло Кукін: А що робити, щоб війна закінчилась?

Олег Давиденко: Треба було робити ще в 2014 році. Потрібна партизанська війна. Робити те, що робить ворог, пропаганда потрібна. Непоодинокі випадки, коли вони самі луплять по своїй території, у нас є відео і можна це довести.

Поділитися

Може бути цікаво

«Щоб зібрати 300-тисячне угрупування, росіянам треба 10 місяців мобілізації» — Киричевський

«Щоб зібрати 300-тисячне угрупування, росіянам треба 10 місяців мобілізації» — Киричевський

«Українці почали ставитися до локальних продуктів з повагою» — Анастасія Аргунова

«Українці почали ставитися до локальних продуктів з повагою» — Анастасія Аргунова

Марта Дичок: Вважаю за честь бути у персональному санкційному списку РФ

Марта Дичок: Вважаю за честь бути у персональному санкційному списку РФ