Фото: Андрій Куликов
У фільмі лунають верлібри Ігоря Померанцева. Для Андрія Куликова, який взяв інтерв’ю в авторів після показу, найсуперечливішою була участь у фільмі Боба Бассета – стімпанк-художника, який каже, що так звані ампутанти творять нове уявлення про естетику, яке має шанси домінувати у майбутньому мистецтві. Лідія Стародубцева вважає цей суперечливий епізод виправданим.
Лідія Стародубцева: Одразу скажу, що це не є коректним з точки зору документалістики. Але це є цілком виправданим, якщо ми маємо справу з тим змішаним жанром, який є арт-документалістикою – це фільм, у якому поєднуються документальні зйомки, поезія, музика і мистецтво.
Андрій Куликов: Кажуть, що вражати глядача, слухача, користувача потрібно з самого початку, і найбільше мене вразив перший верлібр Ігоря Помаранцева, після якого інші мені уже не так били по серцю. Наскільки свідомо ви вирішили це зробити, Ігорю?
Ігор Померанцев: По-перше, це залежить від вашого серця. По-друге, ефект взагалі, вразливий, тому потім ти звикаєш до чогось. Для мене найголовніше було: цей фільм почався з моїх віршів, і тому вони фізично і акустично присутні, це мій внутрішній діалог з російською поезією, з поетами, яких я завжди любив – це поети Другої світової війни, поети-фронтовики, і для них абсолютним злом були німці. Зараз, коли перечитуєш їх вірші, то відбувається якась корекція – ти редагуєш свою точку зору: а як же так? Як же ви проґавили, що наші російські солдати теж можуть бути агресорами, носіями зла? Це означає, що зло змінює капелюхи чи чоботи і мову. Зараз на Сході України мова ворога – це мова, якою писали антифашистські вірші. Тобто там є внутрішня полеміка. Мій цикл віршів називається «Ампута», і там є внутрішня полеміка – це мій виклик російським поетам-фронтовикам, і один із них був моїм старшим товаришем, це Давид Самойлов, і його вірші присутні, і моя українська відповідь на російській мові.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому аудіофайлі.