Фото: lemky.com
Про конгрес, а також про те, як і де зараз живуть лемки, які після операції «Вісла» опинилися на Луганщині, та про майбутню поїздку у село Штормове поговорили з головою Всеукраїнського товариства «Лемківщина», журналістом і письменником Василем Мулесою.
Олена Терещенко: Сьогодні ви вирушаєте на форум до Львова?
Василь Мулеса: Звичайно, там буде дуже цікаво. Завтра ми збираємо Президію Світової федерації українських лемківських об’єднань і будемо більш конкретно говорити про те, що відбудеться в самий день Світового конгресу 25 серпня, коли ми і делегати з усього світу зберемося в залі засідань Львівської обласної ради і почнеться робота конгресу.
Олена Терещенко: А звідки саме делегати?
Василь Мулеса: Світова федерація українських лемківських об’єднань — це надзвичайно потужна організація, яка має свою дуже глибоку історію. Це США, Канада, наші лемки проживають сьогодні в Бразилії, Австралії. Є в Аргентині, але, на превеликий жаль, з ними менше зв’язку, вони менш організовані, ніж, скажімо, лемки США, Канади, Польщі, Словаччини, де ця робота ведеться повсякденно і набирає дедалі ширшого розмаху. Ведеться не просто на словах, а в конкретних справах.
Олена Терещенко: А яка це робота?
Василь Мулеса: Перш за все, ми працюємо і науково обґрунтовуємо все те, про що говоримо. Перш за все, це збирання нашого субетнічного лемківського фольклору, трошки призабутого, трошки асимільованого, але живого і живучого, який сьогодні збирають на автентичних землях автохтонів лемків. І, перш за все, я маю на увазі лемків Польщі. Це наш Зелений лемківський клин зі столицею у місті Горлиці; коли говорю про лемків Словаччини, маю на увазі наше українське, хай словаки мені вибачать, місто Пряшів, де в нас все дихає Україною і Лемківщиною. І, звичайно Закарпаття, моє рідне село Зарічево, де я народився і де сьогодні йде відродження субетнічного лемківського руху, який сьогодні живить велику українську національну культуру, мову. По всіх напрямках ведеться робота.
Олена Терещенко: Про операцію «Вісла», 70-та річниця якої цього року, більш-менш знають, а про лемків на Луганщині ми, мешканці Луганської області, дізналися 10-12 років тому, завдяки Зіновію Гузару, який став заступником тодішнього губернатора Луганської області. Він підняв цю тему і виявилося, що на Луганщині чимало лемків. Їх найбільше компактне поселення— село Переможне за 2 км від Луганського аеропорту. І от що сталося: зараз лемки вдруге пережили виїзд через війну. Чи підтримуєте ви зв’язок з лемками Луганщини?
Василь Мулеса: Ми не тільки підтримуємо. У нас є і були дуже тісні зв’язки і сподіваюся, будуть у майбутньому. В селі Переможне лемки встановили свій меморіальний знак, на якому було викарбувано те, що було викарбувано.
Коли були злочинні накази Сталіна, тодішньої польської просталінської влади, які не хотіли, щоб на теренах Польщі проживала така компактна і потужна субетнічна група українців Лемківщини, вони взяли і вирвали з корінням народ, запакували у вагони і почали розпихувати по всьому «необ’ятному». Таким чином лемки опинилися на Луганщині.
Олена Терещенко: Чи знаєте ви про долі лемків, які вже вдруге втратили батьківщину?
Василь Мулеса: Звичайно, ми опікуємося долею цих людей. І надзвичайно серйозно до цього поставився пан Михайло Мацієвський. Люди, які були переселені вдруге на наші українські тернопільські землі, сьогодні самодостатні люди, які знайшли себе в усьому. Сьогодні вони вже навіть не потребують якоїсь підтримки своїх братів. Це люди, які мають роботу, знання і певний досвід — все те, що сьогодні потрібно досвідченій людині. Людина, яка шукає себе, обов’язково себе в цьому знайде.
Коли до мене підійшли луганчани у Свердловську і ми заспівали «Червону руту», я зрозумів: дух народну нічим не замінити
Найбільше ця тема обговорюється, коли ми зустрічаємося на обласних і республіканському фестивалі, зокрема в Монастириську Тернопільської області, в Закарпатті, в Львівській області, на інших районних і містечкових зібраннях. І якщо люди там не шукають голову обласної, республіканської організації і не плачуть, що в них якась проблема, ми відчуваємо, що в них все гаразд.
На сьогоднішній день до мене і, думаю, до моїх заступників, обласних керівників, не надходило сигналів, що в людей, які були переселені з Переможного, сьогодні на землях наших областей є нагальні потреби, які потрібно вирішувати на державному рівні. Якщо такі і є, я би був радий, щоб вони зверталися і ми обов’язково через керівників областей вирішували би ці питання.
Олена Терещенко: Я знаю, що у вересні ви збираєтесь на Луганщину в село Штормове. Розкажіть що це буде?
Василь Мулеса: Я виступив з ініціативою і мене підтримала колегія всеукраїнського товариства «Лемківщина». Я звернувся з офіційним листом до губернатора Закарпатської області, до голови облдержадміністрації Геннадія Москаля з проханням про допомогу в тому, щоб відрядити лемків Закарпаття на запалення першої відродженої лемківської ватри в село Штормове Новоайдарського району Луганської області. Моя пропозиція була дуже схвально підтримана.
Вже створений оргкомітет і ми створюємо групу з патріотів, збираємо автобус, беремо наші сувеніри — обов’язково привеземо туди все те, чим багате Закарпаття і чим би ми хотіли їх порадувати на новій відродженій першій лемківській ватрі лемків Луганщини.
Олена Терещенко: Як ви думаєте, як вас зараз зустрінуть у Штормовому, чого ви чекаєте?
Василь Мулеса: Я впевнений, коли ми приїдемо в Штормове і знову заспіваємо «Червону калину» чи «Ой на горі та й женці жнуть», нас підтримають. Люди нас чекають, вимагають. А держава повинна громадських та культурних діячів згадувати не тільки, коли вже біда, а тоді, коли ще дуже добре і все гаразд, ніхто про це не говорить, але й ніби забуває.
Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.