Фото з Facebook сторінки «Школи Лохвицького земства»
Гостя ефіру — координатор проекту «Школи Лохвицького земства» Ольга Герасим’юк.
Ілона Довгань: Розкажіть про проект «Школи Лохвицького земства».
Ольга Герасим’юк: Наш проект про те, що ми сьогодні хочемо підвищити інтерес кожної людини, де б вона не жила, до свого багатства. Школи Лохвицького земства так називаються, бо колись були земства. Полтавщина належала до Лохвицького земства. В один прекрасний момент я подумала, що у нас на Полтавщині є унікальні школи, про які ніхто не знає. Ми їх зафіксували уже 53. Різні джерела говорять, що їх може бути і 100.
Коли ми їх сфотографували, звели в один фоторяд та показали людям, які проживають на тій території, яку ми з вами позначили, то всі здивувалися.
Сергій Стуканов: Це означає, що за радянських часів до них ставилися недбало? Стиль, у якому збудовані школи, очевидно, був не дуже до вподоби радянській владі?
Ольга Герасим’юк: Справа у тім, що це унікальний стиль. Це український архітектурний модерн. Це унікальне явище, яке описав покійний Віктор Чепелик. Його дружина благословила наші пошуки. Ми запитали її, чи варті ці школи чогось. Вона просто запалилася ідеєю пошуку.
Хто пив мінеральну воду «Миргородська», той міг бачити на етикетках пляшок якусь будівлю з баштами та особливими вікнами. За цими ознаками можна і знайти ці школи. Їх навіть спеціально знищували, бо вони були надто українськими.
На Лохвиччині відомих нам шкіл 10. За тим, скільки збереглося башт, можна собі уявити, які зусилля були докладені режимом для того, щоб подавити бунтівний дух людей, які там жили. Башти були на кожній школі. Ніхто зараз не знає про шалений опір росіянам та більшовикам на початку 20 століття. Нас вчили, що це були банди. Один із директорів шкіл Гресь читався в історії як бандит, очільник «банди Греся».
Це проект не просто про архітектуру, це проект про те, ким ми є насправді.
Всі ці школи мають «вишивані» стіни. Вони надзвичайно світлі. Я думаю, що це були передові технології на той момент. Там так тепло! Стіни утеплені вовною. Всі ці школи були побудовані в найкрасивіших місцях. Там була закладена концепція виховання вільної людини.
Кілька шкіл використовуються як школи, але дуже багато шкіл занепадають. Вони помирали разом з селами. Сьогодні, напевно, дуже тяжко буде повернути їх до життя, але нас тішить те, що багато молодих людей переїжджають в село, вони хочуть повернути життя туди.
Школи зроблені з хорошої цегли, є багато охочих побудувати щось з неї. У Харсіках ми чудом врятували школу, тому що місцевий мародер вивозив звідти столітнє дубове дерево, розбирав груби, щоб влаштувати гараж.
Ілона Довгань: Скільки шкіл вже захистили?
Ольга Герасим’юк: Минулого року нам вдалося захистити 19 шкіл. Нам дуже допомагає Полтавська обласна адміністрація.
Сергій Стуканов: В 2009 році ви прочитали статтю краєзнавця і зацікавилися цим. Тепер цим зацікавилася місцева влада. 25 років вона не знала про існування цих шкіл?
Ольга Герасим’юк: Тоді я була депутатом Верховної Ради. Я пройшла шлях до Азарова з проханням повернути ці пам’ятки до реєстру. Мені відмовили. Я цю теку не викидала. І настав час, коли ми почали відвойовувати свою історію у тих, хто її приватизував.
26 лютого, на Масляну, в Лубнах у художній галереї ми відкриваємо свою фотовиставку. А перед тим ми поїдемо по Лубенщині. Можливо, мапа поповниться новими об’єктами. У Лубенському районі ми вже виявили дві школи.