УІНП
Андрій Кобалія: Могли б пояснити, що таке Рада національної єдності, хто туди входить і в чому полягає основа діяльність Ради?
Володимир В’ятрович: До Ради національної єдності входять представники різних громадських організацій чи окремі громадські авторитети, завдання яких представляти різні прошарки суспільства. Головна місія цієї ради це стати таким собі майданчиком, де представники різних сфер громадськості могли б співпрацювати з представниками вищого керівництва держави, з президентом.
Андрій Кобалія: Мені відомо, що Рада національної єдності ініціює проведення святкування у 2017 році сотої річниці визвольних змагань 1917-21 років. Як проводитиметься це святкування чи відділятимуться кошти з держбюджету?
Володимир В’ятрович: Український Інститут національної пам’яті виступив з ініціативою спеціального указу президента до століття української революції 1917-1921 років. Цей проект розроблявся за участі членів Ради національної єдності і на початку цього року був підписаний президентом України. Він передбачає вшанування як конкретних подій, наприклад, століття українського парламенту (Українська Центральна Рада), уряду, національного банку, академії наук.
Головне завдання показати, що ми сто років тому мали справжню державу, яка мала всі відповідні інститути і була визнана на міжнародному рівні. Святкування проводитиметься в різний спосіб. Це будуть і виставки, урочисті події, наукові дискусії. Один з найголовніших пунктів указу це проект «Місця пам’яті української революції», суть якого полягає в тому, що ми будемо створювати робочі групи на місцях, завдання яких знаходити місця, пов’язані з революцією 1917-21 років, а поті вносити їх у спеціальну базу з тим, аби потім встановлювати певні меморіальні пам’ятні знаки, таблиці. Таким чином ця революція буде відображена на всій території України.
Андрій Кобалія: Починаючи з 2014 року певні історичні події всіляко підкреслюються. Мова йде і про революції 1917-1921 років, Голодомор 1932-1933 років, Друга світова. У звичайного українця, який не читає історичну літературу, може скластись враження про історію України як про таку лінію з окремими точками. Наприклад, Київська Русь, повстання Хмельницького 1648го року, революція 1917-1921, Друга світова, 1991 рік. Чи не ризикуємо ми, акцентуючи увагу на цих подіях, забути про інші історичні періоди?
Володимир В’ятрович: Я вважаю, що загальним наслідком нашої роботи є зацікавлення українців історією в цілому. Це видно і по книжковим магазинам, конференціях, які ми проводимо, по кількості учасників виставок і т.п. Очевидно, що ми не повинні зупинятись на подіях, перелічених Вами. Ми повинні збільшувати кількість опорних точок у свідомості українців з приводу історії України, аби склалося загальне уявлення. Саме таким чином ми зможемо пояснити теперішню війну з Російською Федерацією.
Те, що зараз акцентується увага на окремих точках природно. Зараз ми говоримо про найбільш драматичні та переломні події в історії України. Звичайно, в перспективі ми будемо розширювати бачення і дивитись на деякі події під різними кутами зору. Я втішений, що українці все більше цікавляться своєю історією. Мені здається, що декомунізація сприяє цьому. Оскільки цей закон чітко передбачає, які назви не можуть використовуватись у топоніміці, натомість нові назви є прерогативою органів місцевого самоврядування. Через це закон ініціював дуже багато цікавих дискусій на місцевому рівні довкола свого минулого і того, що варто пам’ятати і вшановувати.
Андрій Кобалія: Хотів також поговорити про перейменування. Назви пов’язані з комуністичними діячами зникли, з’явились інші назви, пов’язані з політичними, культурними та іншими діячами України, але є люди, які погано знали, ким був Картвелішвілі, на честь якого назвали вулицю, а тепер їм невідомо, ким був Володимир Покотило. Таким чином зникають радянські символи, але нові символи не завжди можуть сприйматись. Що робити у таких випадках? Як це працювало, наприклад, у країнах Центральної Європи? У них була схожа проблема. У 1989 році впали соціалістичні режими. Мабуть, багато вулиць називались на честь Леніна, Сталіна, місцевих комуністів. Потім почали називатись на честь угорських, чеських та інших діячів. Як зробити так, аби українці знали, хто такий Володимир Покотило?
Володимир В’ятрович: Я вже говорив, що закон регулює тільки ту частину нашої політики назв, як не можуть називатись населені пункти. Все інше залишається на розсуд місцевої громади. Відповідно, якщо називають на честь Покотило, то ми знаємо, що принаймні певна частина громади знає про людей, які варті вшанування і через це, їхнє завдання полягає у тому, аби провести інформаційну кампанію. Усі назви проходять масштабне громадське обговорення, де стикаються різні точки зору, йдуть гарячі суперечки. Для того, аби виграла певна назва, ця група повинна досить серйозно попрацювати інформаційно.
Але це не значить, що після перейменування не потрібно проводити подальшу інформаційну роботу. Я думаю, що після закінчення процесу перейменування, нам треба буде провести широку інформаційну кампанію, аби люди знали, хто є героєм тих топонімів і нових вулиць. Така робота вже робиться. У Запоріжжі Департамент культури ОДА видав брошури з переліком нових назв та коментарями щодо людей, на честь яких названі вулиці. Гадаю, що у Центральній Європі робилося десь так само.
Андрій Кобалія: Деякі українці дивляться на перейменування трохи інакше. Зникають радянські діячі, а з’являються чисто національні назви. Висувалась ідея перейменування Московського проспекту у Києві на проспект Бандери. Дехто вважає, що процес декомунізації це перехід від комуністичних ідей до націоналістичних. Можливо, було б доречно використати події та персоналії єврейської, польської, російської, німецької культур в Україні.
Володимир В’ятрович: Всі назви пропонуються місцевими громадськими організаціями. Як на мене, образ декомунізації, який будується деякими ЗМІ ніби усі вулиці Леніна стануть вулицями Бандери є карикатурним. Попри моє розуміння як історика значимості фігури Степана Бандери, я можу сказати, що кількість вулиць Бандери в Україні є невеликою. Я переконаний, що в новій топоніміці повинні бути відображені Бандера і Шухевич, але можуть бути і представники інших культур. У Житомирі вже є вулиця Олеха Качинського, в Києві вулиця Джеймса Мейса і багато інших прикладів. Сподіваюсь, що у Києві буде вулиця В. Гавела.
Тобто у топоніміці будуть відображені різні люди, незалежно від їх національності та політичних поглядів. Ті люди, які асоціюються з цінностями свободи, відповідальності та патріотизму.
Андрій Кобалія: Ви говорите, що ключову роль у цьому процесі відіграють місцеві громади. Але могла скластись така ситуація, що невелика активна частина населення Дніпра чи іншого міста перейменувала вулицю на честь генерала УНР, а інша частина населення у цьому процесі участі не брала. І її ставлять перед фактом.
Володимир В’ятрович: А це і є школа демократії. Якщо хочете, аби вас почули, треба сформулювати власну думку. І треба переконати інших. Це абсолютно нормально. Постійно апелювати до бездіяльної більшості не розумно, бо тоді б ми не прийняли жодних інших рішень.
Андрій Кобалія: Є українці, які критикують цей процес. Але критика існує і закордоном. Не так давно був оприлюднений відкритий лист, який був написаний за участі істориків, активістів. Серед них були Джош Коген, Джаред Макбрайд. Вони критикували цей закон. Чому така велика кількість істориків та активістів приєдналась до цього листа і в чому полягала їхня критика?
Володимир В’ятрович: Я вже відповідав цій групі істориків. До речі, серед них є не лише історики. Джош Коген взагалі журналіст. Часто це роблять люди в силу ідеологічних вподобань. Серед цих людей є багато лівих активістів. Часто це люди, які необізнані з цими законами. Наприклад, у цьому листі дорікалось, що закон передбачає кримінальну відповідальність для тих людей, які не вважають УПА борцями за українську незалежність. Справа в тому, що у законі відсутня згадка про кримінальну відповідальність. Часто це люди, які піддаються впливу РФ. Декомунізація стає муром від інформаційного впливу Росії.