«Громадське радіо»
У студії «Громадського радіо» — глава Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Наталка Соколенко: Чи виконана місія з декомунізації?
Володимир В’ятрович: Якщо під декомунізацією розуміти позбавлення від символів тоталітарного режиму, то, думаю, місія виконана на 90%. Лишилось ще перевірити деяку інформацію. Деякі топоніми не настільки очевидно пов’язані з комуністичним минулим. Досі залишаються на своїх місцях деякі пам’ятники вождям комуністичного режиму. Одним з найбільш кричущих прикладів є пам’ятник Щорсу, який має бути усунутим з публічного простору. Те, що наразі його заховали за синьо-жовтою ширмою, я вважаю насмішкою над реалізацією цього закону.
Понад 51 000 перейменувань і 987 перейменованих населених пунктів — це великий здобуток.
Наталка Соколенко: Які відчуття породжує те, що такі колосальні зміни відбулись з вашої волі?
Володимир В’ятрович: Я думаю, що це не можна приписувати якійсь одній персональній волі. Декомунізація почалася з Майдану. Символічним актом початку цієї декомунізації стало повалення Леніна на Бессарабській площі. Реалізація цього закону була б неможлива без сотень громадських ініціатив. Величезний позитив цього закону, крім всього іншого, в тому, що українці нарешті побачили, що закон є одним для всіх. Крім того, що ми позбулися тоталітарної символіки, декомунізація стала школою демократії. Люди навчилися бути громадянами, об’єднуватися, доносити свою думку, тиснути на владу.
Ілона Довгань: Чи прижилась назва «Горішні плавні»? Після перейменування люди зібрались і запропонували перейменувати населений пункт у Святомиколаївськ.
Володимир В’ятрович: По-перше, ця пропозиція до нас офіційно не надходила. Я дізнався про це тільки зі ЗМІ. По-друге, перейменування Горішніх Плавнів у Святомиколаївськ тепер можливе тільки згідно з законом про географічні назви. Це вже не має нічого спільного з декомунізацією. Назва «Горішні плавні» відповідає чинному законодавству. Цю назву намагалися оскаржити. Ми знаємо, що відбувся суд. Рішення суду полягає в тому, що назва збереглася. Але рано говорити про те, що вона прижилася.
Наступним етапом декомунізації має бути проведення просвітницької роботи. Ми маємо пояснити людям, чому ми вважаємо, що комуністичний режим був злочинним. В цьому контексті мені надзвичайно подобаються громадські ініціативи у Вінниці, де громадськість випускає спеціальні листівки, присвячені тим людям, іменем яких названі об’єкти на мапі Вінниці.
Ілона Довгань: Я вважаю, що держава мала вести просвітницьку роботу — випускати програми, фільми, бюлетені.
Володимир В’ятрович: Те, як пройшла декомунізація в західній Україні на початку 90-х років, — приклад того, як швидко це можна було зробити на хвилі загального зацікавлення. Зараз інформаційний потенціал держави є набагато більш обмеженим. Тепер значно менша кількість людей читає газети. Крім того, треба розуміти, що в цьому випадку була б велика конкуренція мж політичними силами, які намагалися б загравати зі старшим поколінням, множачи їхні стереотипи.
Інший яскравий приклад — місто Кропивницький. Там були цілі кампанії, присвячені тому, що місто має називатися Єлисаветградом. Нібито в честь фортеці Святої Єлизавети, яка нібито не мала нічого спільного з імператрицею Єлизаветою.
Наталка Соколенко: Давайте поговоримо про декомунізацію на Донбасі.
Володимир В’ятрович: На жаль, повна декомунізація на Донбасі відбулась тільки на тих територіях, що контролюються українською владою.
В Донецькій області було демонтовано 76 пам’ятників, в Луганській — 153 пам’ятники. З них — в Донецькій області 43 пам’ятники Леніну, а в Луганській області — 105 пам’ятників Леніну.
В повній мірі відбулося перейменування всіх населених пунктів. Пам’ятники Леніну залишилися тільки на територіях, окупованих Російською Федерацією або «ДНР» і «ЛНР». Ленін перетворився у яскравий маркер небезпеки і відсутності прав людини.
Ілона Довгань: Де ці всі Леніни зараз знаходяться?
Володимир Вятрович: На території різних комунальних підприємств. Одним з наступних проектів, за який ми візьмемось у наступному році, є створення спеціального музею.
Наталка Соколенко: До 100 років Української революції науковці Інституту національної пам’яті подарують нам нову термінологію, як це було щодо Другої світової війни.
Володимир В’ятрович: За нашої участі було розроблено і ухвалено указ президента про століття Української революції 1917-1921 років. В рамках цього указу нами було розроблену цілу низку заходів, зокрема відзначення з наступного року 100 років українського уряду, 100 років українських Збройних Сил, 100 років Української академії наук. Наше завдання — показати тяглість сучасної України до цієї форми Української держави.
Наталка Соколенко: У Центру політико-правових реформ є ідея почати відлік Української держави не з 1991 року, а з 1917 року.
Володимир В’ятрович: Я переконаний, що саме так і потрібно зробити. Російська пропаганда намагається представити розвал Радянського Союзу страшною геополітичною катастрофою. І нібито випадково на руїнах Радянського Союзу утворилась незалежна Україна. Наше завдання — показати, що в 1991 році відбулось відновлення Української держави.
Ілона Довгань: Ви казали про те, що Польща пішла шляхом української декомунізації, так?
Володимир В’ятрович: Значною мірою закони, які були нещодавно ухвалені в Польщі, запозичують від України. Попри те, що в Польщі декомунізація здебільшого була реалізована на початку 90-х років, там залишилось багато топонімів і, як не дивно, пам’ятників тоталітарної доби. Люди, які розробляли ці закони, говорили про те, що користувалися зокрема нашим законодавством.
Інший приклад використання нашого законодавства — це Болгарія, де в першому читанні було ухвалено закон про декомунізацію, який значною мірою повторює українське законодавство.
Ілона Довгань: У вас вийшла книжка «За лаштунками Волині-43». Чи є це відповіддю на ту ситуацію, яка склалася в Польщі, зокрема після фільму «Волинь»?
Володимир В’ятрович: На жаль, цього року стосунки між Україною і Польщею стали найгіршими за 25 років незалежної України. Причиною цього стали спроби політиків актуалізувати конфлікти, які мали місце в минулому. Потреби в цьому ніякої не було. Теперішня політична верхівка Польщі вирішила, що це є способом отримання якихось дешевих політичних дивідендів і тому розкручує цю тему. Чому? Я думаю, що в польському суспільстві затребуваний образ поляка як жертви. Це дуже зручна позиція, вона позбавляє відповідальності. Українці цим теж зловживають, але в Польщі це вже стає елементом менталітету. У відповідь на цей попит подається тема Волині, де поляки виступають жертвами, а українці — катами.