Фото: Громадське радіо
У студії Громадського радіо – письменниця Галина Вдовиченко.
Лариса Денисенко: Ти зробила книжку про котів надзвичайно популярною. Я знаю, що тобі досі пишуть. На видавництво пишуть діти, які хочуть продовження. Котів уже 2 книжки. Чи буде продовження? Чому це не песики?
Галина Вдовиченко: Я думаю, що мої песики ще попереду. З котами вийшло випадково. Колись ми з моїм старшим внуком просто дуріли і вигадували якусь історію про котів, які хитрощами потрапляють до однієї жіночки, яка думає, що вона не любить котів. Далі все складеться зовсім не так, як вона думає. Ми навіть з моїм Михайликом вигадували, як зватимуть тих котів. Я пам’ятаю, як ми стояли під крамницею. Донька зайшла щось купити, а ми думали, як би назвати групу котів, які дуже люблять попоїсти. З таких забав разом з дітьми виникають дуже класні ідеї. Першу книжку я написала, думаючи, що нас цьому крапка. Але читачі на всіх зустрічах і запитували, і вимагали, і навіть підказували. Я обіцяла дітям, що напишу книжку і написала її. Це детектив «36 і 6 котів-детективів».
Я відчуваю, що діти просто посувають мої плани. Я собі думаю, що зараз візьмуся за певну тему, за дорослу книжку, але, поки їхала додому із зустрічі з дітьми, у мене вже виникла ідея, що буде в третіх «котах». Я вже накидала план. Зараз справа за тим, щоб нарешті сісти і зібрати докупи.
Лариса Денисенко: Ти мала досвід озвучки. Розкажи, як це було.
Галина Вдовиченко: Це було зовсім нещодавно. Після того, як книжка про котів вийшла шрифтом Брайля для сліпих діток, у мене було кілька зустрічей з дітьми з інвалідністю. Я була в спеціальному інтернаті. У мене була зустріч з дітьми, яких збирали з усієї України. У них була своя програма у Львові. Я бачила, наскільки ці діти розкриваються. Коли мені запропонували самій озвучити авторське читання книжки, я одразу погодилася. У нас є ресурсний центр при «Львівській політехніці». Вони мають хорошу студію і записують там книжки. Я дізналася про те, що волонтери – абсолютно звичайні люди, які ніколи не мали досвіду начитки книжки. В центрі мені сказали, що їм цього і не треба. Якщо в родині десь читають книжку, не обов’язково, щоб це відбувалося якось по-особливому. Виявилося, що майже всі мої романи вже начитані.
Я уявила, що просто читаю дітям. Мене дивувало, що десь раз на півгодини мені казали, що треба випити гарячого чаю, дати відпочити горлу. Це новий досвід. Мені він був дуже цікавий.
Лариса Денисенко: Наскільки ти щаслива, що дитячий напрям пішов більш потужно? Чого тобі, можливо, бракує? Що б тобі хотілося створити в сегменті літератури для дорослих читачів і читачок?
Галина Вдовиченко: У мене перед війною було розпочато два тексти. Я їх бачу як романи, але я їх відклала. Мені здається, що ніби не час. Один з цих романів молодіжний.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.