Різдво у великому мистецтві: розмова з культурологинею Діаною Клочко (ВІДЕО)

Говоримо про те, як митці поступово відтворили божественну істоту в недосконалому дитячому тілі та як у різних традиціях зображували персонажів різдвяної містерії

Ведучі

Лариса Денисенко

Гостi

Діана Клочко

Різдво у великому мистецтві: розмова з культурологинею Діаною Клочко (ВІДЕО)
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/01/hr_kyivdonbass-2018-01-08_klochko.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/01/hr_kyivdonbass-2018-01-08_klochko.mp3
Різдво у великому мистецтві: розмова з культурологинею Діаною Клочко (ВІДЕО)
0:00
/
0:00

Лариса Денисенко: Фактично кожен великий майстер, художник незалежно від віросповідання приділяв увагу різдвяним сюжетам. З чого би ми почали віртуальний екскурсійний тур?

Діана Клочко: Все ж таки почнемо з Візантії – з тієї дивної держави, якої не було в наших підручниках і про яку зараз стільки багато говорять негативного. Як це не дивно, вона дала основні іконографічні схеми – як зображати, що зображати, як мають виглядати персонажі цієї містерії, бо Різдво – це містерія, народження Бога, якої не було в інших народів.

Інші народи до християнства, до Візантії не мали взагалі цього сюжету народження Бога. Великий вплив християнства і в тому, що аж Сандро Ботічеллі в ХV столітті показав, як народжувалася Венера. Потрібно було, щоб була Візантія, з’явились християнські сюжети, щоб потім у епоху Ренесансу задумались над тим, як показати народження такої давньогрецької міфологічної істоти, як Венера.

Тому почнемо з візантійського мистецтва, тим більше, воно має до нас безпосередній стосунок. Софія Київська – це найдавніший у всьому слов’янському світі арсенал зображень. Дивним чином, але якраз Різдво в Софії не збереглося, воно було переписане аж в ХІХ столітті, але воно там було. Так чи інакше, але різдвяний сюжет потенційно в нашій Софії також один із найдавніших. 

Окрім того, що перших великих різдвяних ікон з періоду князівської епохи в Україні не залишилось, і в середньовічній Європі романських і готичних таких також не було. Дуже дивно, але стосовно свята Різдва й зображення свята почали задумуватися тільки в Італії, а саме – у Флоренції аж наприкінці ХІV століття. Це дуже непроста історія входження різдвяних сюжетів взагалі.

Лариса Денисенко: А історики, культурологи пояснюють цей феномен?

Діана Клочко: Справа в тім, що Різдво було з тих дивних свят щодо яких незрозуміло, як святкувати – яким чином святкувати народження Бога, яким чином зробити не лише літургію, месу, піснеспіви (яких було досить багато), радіти тому, що Бог народився, але яким чином показати дивний момент, коли Діва народила сина і лишилась дівою. Адже тут є подвійний парадокс. Ми знаємо, що Марія залишилася дівою і ніхто не бачив моменту народження Ісуса, бо Йосип пішов шукати повитух, привів їх – і вже Ісус є спеленутий. 

Лариса Денисенко: Але тут може бути політ фантазії і вигадати можна що завгодно?

Діана Клочко: Саме так. Цим якраз почали займатися, починаючи з кінця XIV, в XV-XVI столітті. Тоді звернули увагу на всіх інших персонажів, на те, як вони ставляться до того, що вони бачать Бога у вигляді цієї крихітної істоти. І тут різні митці по-іншому спрямовували погляд. Більше того, у Флоренції, де було таке меценатське об’єднання друзів волхвів – тих, хто приносить подарунки, могли в цю ідею – дивитися на Богородицю й Ісуса – ввести самих себе. Там стався цей прорив, що ми так само стоїмо і дивимось на Ісуса – люди, які ходять по вулиці. Це теж було дуже цікаво, бо замість умовних (як це було в Візантії) іконографічних образів раптом почали проступати обличчя – із здивуванням, із острахом, із різними поворотами. 

Українське мистецтво досить довго стояло осторонь цього, вже скоріше міського, ніж сільського, сюжету, залишаючись із тим, що ми маємо ясла, тварин – скоріше сільський сюжет, а не міську сцену присутності всієї громади містян, навіть високих патронів біля Марії, яка сидить вже навіть на троні, а не на ослінчику. 

Лариса Денисенко: Я так розумію, основна увага приділялася образу Марії, тим, хто прийшов, ніж маленькому Ісусу?

Діана Клочко: І це також дуже цікаво. З одного боку, були художники, які дуже уважно вдивлялися в те, що таке оголене дитяче тільце. В Середньовіччі на дітей взагалі звертали мало уваги, зображали їх скоріше дорослими, тільки маленького розміру. А тут були художники, які почали задивлятися (це скоріше італійська традиція, але й північна Європа), уважно дивитися на те, що таке дитяча анатомія, чим дитина відрізняється від дорослого. Це також дуже цікаво, бо це зовсім інший погляд, треба було зробити великий крок до того, що це вже божественна істина в дитячому тілі, яке лежить, ще не може підняти голівку, в якого певним чином рухаються ручки – ця недосконалість дитини теж стає божественною. Це те, що нам уже тепер зрозуміло, коли ставлення до дитинства, антропологія дитинства абсолютно змінюється.

Лариса Денисенко: Якщо говорити про Діву Марію, яка мала залишатись незайманою на цих полотнах, чим це підкреслювалось?

Діана Клочко: Тут є два різні шляхи. У візантійській іконній, фресковій, мозаїчній традиції Діва Марія напівлежить, оточена червоною мандорлою, – вона в якомусь особливому стані, ніби, також сповита, відділена від Ісуса, не тримає його на руках. Вона напівлежить у своєму закритому спеленутому стані.

У західній традиції Марія вдягнута в дуже гарні шати. Якщо східна традиція – це її відокремлення від усього, скоріше, вона знаходиться у журбі, то в західній традиції її вдягають, як царицю. Таким чином вона перейшла в стан від діви до діви-цариці. Вона прикрашена неймовірними одежами, яких не мали королі та імператриці. Це все одно йшло через загортання – дівство як загортання. Там – містичне кольором, а тут – дуже прикрашені шати.

Лариса Денисенко: Якщо говорити про інші символи, персонажів на картинах, кого там більше, яку символіку можна зчитати?

Діана Клочко: Ми дивимось на пастушків, тільки в нас вони дійсно пастушки, інколи – діти. В західній традиції це ніколи не діти, тому що це ті пастухи, які пасли там стада, призначені на забій у храмі. Тому вони там і з’явились, це теж пов’язано з жертвою і з тим, що Ісус – це також жертва. Тут перехід від Старого до Нового Заповіту.

У нас це такі пастушки, які в ХVII, особливо – у XVIII і XIX ст. асоціювались із дітками, які ходять колядувати. В нас стався інший переніс, на дитячу тему. Тільки якщо там це були бородаті дядьки з посохами, які пасуть отари, то в нас це були дітки, які вітають прихід дитяти.

Дуже рідко в усіх традиціях є акцентування на ролі Йосипа. Він існує, але завжди ніби збоку, в окремій печерці. Ніколи він не в центрі композиції – це, не дай Бог, ніби ототожнити з святим сімейством як батька.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.