Щоб зберегти журналістику, треба відокремлювати її від пропаганди

В «Детектор медіа» у Києві зустрілися представники кафедр та інститутів журналістики, для того щоб обговорити нинішні проблеми і перспективи журналістської освіти. В тому числі був оприлюднений рейтинг якості навчання у різних вишах.

Олена Тараненко, завідувачка кафедри журналістики Донецького національного університету ім. Василя Стуса в м. Вінниця, розповідає про стандарти журналістики в умовах війни та рівень журналістської освіти в Україні.

Сергій Стуканов: Наскільки плідною була ця дискусія?

Олена Тараненко: Я побоювалась, що це буде обговорення рейтингу та взаємні дорікання. Але насправді була дуже плідна розмова, що рідко трапляється у нашому медіасередовищі, бо, мабуть, вперше на таку певним чином критичну розмову зібралися і представника медіаіндустрії, від яких ми маємо отримувати єдиний запит, але поки що, на жаль, отримуємо лише дорікання, що ми чомусь не тому вчимо на кафедрах журналістики.

Наталя Соколенко: А хіба може бути єдиний запит?

Олена Тараненко: Він має бути. Якщо ми говоримо про інші професії, то ми розуміємо, яким, наприклад, має бути лікар. Він не може бути варіативним. Так само і з іншими професіями. Як тільки ми переходимо до гуманітарних професій — вже якось складніше, але, зазвичай, є певні стандарти. Як тільки ми переходимо до медіа сфери, виникають складнощі. І поки вони залишаються ми не можемо сформувати цей запит і, відповідно, впроваджувати його.

Мені здалося, що не вистачило ще одного гравця на цьому полі — представників Міністерства освіти. Були результати роботи фокус-групи, які зробили експерти «Детектор медіа», із студентами і випускниками Києва та Київської області. Такі ж фокус-групи були проведені по 6 чи 7 областях з роботодавцями. Були представники медіаіндустрії, багато завідувачів кафедри, деканів, директорів інститутів і шкіл журналістики. Але представники Міністерства освіти побули з нами тільки трошки на самому початку.

Сергій Стуканов: Щороку у нас випускається майже 1500 журналістів. Чого, з точки зору медійників, бракує випускникам?

Олена Тараненко: З боку медіаіндустрії цей запит дуже невизначений. Бо навіть одна й та сама людина спочатку каже, що треба тільки практичні навички, не треба теорії, а через певний час каже, що у випускників дуже низький світоглядний рівень. То має бути якийсь баланс.

Мені здається, що сьогодні дуже складно, але ми все ж таки прийшли до якихось орієнтирів. І той рейтинг став такою собі провокацією, яка спонукала до обговорення, в ході якого були створені певні критерії. І тепер вони є стимулом.

Сергій Стуканов: До речі, а за якими критеріями створювався цей рейтинг?

Олена Тараненко: Ця методологія є на «Детекторі медіа». Там є ресурсна, матеріально-технічна база, кадровий склад, зв’язки з випускниками і медіа індустрією, форми організації практик.

Всі фокус-групи студентів одноголосно кажуть, що їм потрібні практичні дисципліни і викладачі журналісти-практики. Саме в  цей момент потрібна була присутність працівників міністерства. Це не правильно, що до всіх спеціальностей в Україні однакові вимоги до кадрового складу.Всі розуміють, що студенту дуже потрібні практичні навички. Але, як правило, такий викладач-практик або не піде працювати в університет за цю невеличку платню, або не пройде за вимогами Міністерства, адже це має бути людина з науковим ступенем.

Наталя Соколенко: Тут виникає питання, чи може взагалі бути науковий ступінь в журналістиці. Це моя особиста думка, оскільки не може ж бути, наприклад, доктора наук з ведення новин.

Олена Тараненко: Науковими можуть бути медіа-аналіз, медіаграмотність або медіакритика. Але проблема в тому, що людина, зазвичай, полишає свою практичну діяльність, якщо іде в науку.

Сергій Стуканов: Тобто тут питання, що корисніше: піти на 2-3-денний семінар, наприклад, до Наталі Соколенко або навчатись у дипломованого журналіста без практики.

Олена Тараненко: Це також обговорювалось. Більшість телеканалів саме через це створюють свої медіа школи. Питання в тому, чи ця освіта замінює університетську? Я вважаю, що ні, бо у всьому світі є і практичні медіа школи і загальна освіта, хоча і не така, як у нас, оскільки там переважають магістерські програми. Тобто треба змінювати ці вимоги, які на вишах висять кандалами.

Наталя Соколенко: А чи готові до цього університети? Я сама випускниця Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка, але мені все-таки ближче до душі моделі Києво-Могилянської академії, Українського католицького університету і університетів Європи, США та Канади. Тобто, коли людина вчиться на бакалавраті, наприклад, на медика, політолога, історика чи філософа, а потім бере магістерський курс журналіста і набуває практичних навичок. Але це відбувається не протягом 5 років, як ми вчилися, коли часто і дисципліни, і пари були просто висмоктані з пальця. Ви погоджуєтесь з цим?

Олена Тараненко: Так, можливо. Але для цього має бути перебудована вся медіаіндустрія, бо, з одного боку, всім хочеться, щоб це були фахові спеціалізовані журналісти, а ,з іншого боку, ми розуміємо, що будь-яка редакція, особливо якщо заглибитись у регіони, потребує універсального багатопрофільного журналіста, який зможе займатися одночасно і питаннями культури, і економіки. Тобто це має бути саме якийсь взаємний рух.

У журналістській освіті має бути варіативність. Не має бути однозначної відмови від бакалаврату. У будь-якому випадку це має бути обговорено у професійному середовищі, а не просто прийнято якимось черговим законом.

Сергій Стуканов: Також хочеться поговорити на тему стандартів журналістики, тому що, з одного боку, йдеться про те, що журналіст повинен бути об’єктивним. З іншого боку, у нас точиться війна і подекуди видається абсолютно незграбним, якщо ти будеш дотримуватися абсолютно чистих стандартів журналістики. В деяких медіа трапляються різні висловлювання стосовно того ж самого бойовика «Мотороли», який він легендарний і так далі. Як, на вашу думку, у такому випадку повинні чинити українські журналісти?

Олена Тараненко: Це дуже складне питання. У нас поки що на нього не вироблено однозначної відповіді. Ми вперше в умовах такої інформаційної гібридної війни. Мені «подобається» думка, що ми не програли у цій інформаційній війні, а ми в неї ще не грали. Ми дуже багато про це дискутуємо із своїми студентами і хочемо, щоб вони виробили своє ставлення до цього. Але ми підштовхуємо їх до того, що, якщо ми хочемо, щоб журналістика залишилася як професія, вона має бути журналістикою, а поряд з нею має бути якісна патріотична пропаганда. Але вона має бути окремо. Тому що будь-яка війна закінчується, а ми можемо втратити свою аудиторію. Ми можемо призвичаїти аудиторію до брехні так, як це сталося, на мій погляд, через дії кремлівської пропаганди з російським суспільством.

Для мене зараз біда не в тому, що діється в російському середовищі і журналістиці, а в тому, що у російської аудиторії немає запиту на правду. У них відбулася наркотизація соціуму медіаповідомленнями. Саме тому і пішли такі дикі повідомлення про розп’ятих хлопчиків, зґвалтованих пенсіонерок і таке інше. Це відбувається тому, що ця доза наркотику має збільшуватись. Ми цього точно не хочемо, тому це не наш шлях.

Наталя Соколенко: Ваші колеги в одному з вишів у Маріуполі якось намагалися скласти словничок, який викликав величезний скандал, оскільки там зокрема рекомендувався до вжитку термін «ополченець». Цей словник був дезавуйований, його укладачі сказали, що це був лише сирий робочий варіант. Чи ви пробували розібратись із термінологією учасників конфлікту та війни?

Олена Тараненко: Для мене такі терміни дуже однозначні. Я розшифровую своїм студентам, що таке той же термін «ополченець», звідки він взявся, що він не перекладається на іноземні мови. І, якщо це слово пишуть латиницею, то європейський читач не полінується і подивиться у словник, де побачить, що це герой, який іде захищати свою землю, не будучи мобілізованим до війська.

Той же термін «сепаратист» має значення повстанець. Навіть те, що зараз робить Шотландія — це сепаратистські кроки тільки шляхом референдуму.

Наталя Соколенко: Колишній суддя Конституційного суду Віктор Шишкін теж висловлюється проти терміну «сепаратисти» на означення тих людей, які зі зброєю в руках захоплювали органи влади у східних областях України. Він каже, що коректніше їх називати колабораціоністами.

Олена Тараненко: Може й так. Ще я дуже не люблю термін «проросійський». Ви знаєте, що головний меседж Кремля в тому, що у нас сьогодні йде громадянська війна. І коли вживаємо словосполучення «проросійські сепаратисти», то для зовнішнього погляду це дивно. Часточка «про» означає «за». Тобто коли читач думає, що є якась людина, яка хоче відокремити свою територію і вона «за» Росію, то у підтексті ця людина — українець. І виходить, що українець проти українця. Тобто ми самі несемо ті негативні смисли, поза нашим бажанням.

Сергій Стуканов: Власне, ми формуємо смисл про те, що частина людей хоче у якийсь спосіб самоідентифікуватися і, згідно з усіма конвенціями, вона має право на самовизначення. «Сепаратизм», якщо брати ті ж приклади Шотландії чи Каталонії, це реалізація права на самовизначення, хоча тут ми маємо справу з іншою реальністю. Тоді якими словами нам послуговуватися, щоб правильно описувати цю реальність?

Олена Тараненко: Не знаю, і ніхто не знає точної відповіді на це. Ви пам’ятаєте, що у 2015 році щодо звільнення Слов’янська зібралась журналістська спільнота і виробила словник, який був дещо дискусійним. Я рекомендую своїм студентам послуговуватись рекомендаціями МЗС. Наприклад, вже зафіксованими є термін «бойовики», бо це люди зі зброєю. Крім того, ми з вами дожили до того, що зараз термін «країна-агресор» вживається стосовно України вже і у європейському правовому середовищі та міжнародному праві, то доживемо і до того, коли і «окупант» стане терміном.

Наталя Соколенко: Так, бо зараз Луганська і Донецька області називаються просто як непідконтрольні області.

Олена Тараненко: Так, і мені не подобається цей термін. Я думаю, що журналісти мають шукати ще й якісь нові нюанси, але не буде зайвим повторювати, що це  тимчасово окуповані території.

Сергій Стуканов: Серед ваших студентів наразі переважають люди, які походять з Донецької області чи більше місцевих з Поділля?

Олена Тараненко: Так сталося, що зараз серед студентів-журналістів їх десь навпіл. А взагалі у нас студенти з усіх регіонів України.