У студії Громадського Радіо — літературознавиця Ярина Цимбал.
Лариса Денисенко: Герої його віршів 20-х років, які ви виклали у себе на сторінці, мені нагадали героїв «Інтернату» Сергія Жадана. Вони розгублені. У віршах Сосюри теж відчувається розгубленість. Можна погодитися з таким тлумаченням?
Ярина Цимбал: Звичайно, це була розгубленість. Вони зовсім молоді, «зелені». Дорослі люди часто не могли зробити вибір. Уявіть собі, яка була поінформованість у ті часи. Тоді про зміну влади ти дізнавався, коли захоплювали твій населений пункт. Коли я публікувала ці вірші, я теж подумала, що вони мені нагадують війну на Донбасі. Тоді, мабуть, було ще складніше, тому що сьогодні наші хлопці знають, за що, за кого вони воюють. Тоді Сосюра пішов у військо з ідеологічних міркувань. Його ставлення до дійсності змінилося після кількох років визвольних змагань. Сьогодні нам, мабуть, складно уявити весь той погром, який навалився на людей. З іншого боку, багатьом з них ці події дали старт життя. Якби не революція і не визвольні змагання, чи мали б ми прозаїка Миколу Хвильового та поета Володимира Сосюру? Але вибір був важкий і неоднозначний.
Лариса Денисенко: Сосюра намагається віднайти власний шлях, шлях нації, зліпити це докупи. Це дуже наївно, але дуже щиро. Він завжди був щирим і наївним в творчості?
Ярина Цимбал: Мені здається, що Сосюра — це Форрест Гамп української літератури. Весь нині популярний доробок — це вірші написані у 20-х роках, за винятком «Любіть Україну». Вся його пізніша творчість — переспівування самого себе. В такі межі стандартного Сосюри його загнала радянська влада в сенсі літературних подій, які відбувалися, нав’язування соцреалізму. Сосюра, коли починав, навіть ритмічно був дуже різноманітний. У 20-х роках вийшла його збірка «Осінні зорі». Там Сосюра абсолютно не такий, яким ми його звикли сприймати.
Після незалежності, коли відкрили забороненого Сосюру, відкрили те, що було вигідно. Нам знову показували ідеологічного Сосюру, але нам не показали Сосюру у всьому його розмаїтті. Я опублікувала у Фейсбуці вірш, який був востаннє надрукований у тритомнику 30-го року. Після того радянська влада, українська влада не передруковували його. Там про момент, коли Сосюра із своїм другом вирішили перейти із козаків до більшовиків.
Лариса Денисенко: Які його твори заборонялися радянською владою?
Ярина Цимбал: Твори, у яких був виразний націоналістичний момент, наприклад поема «Махно».
Лариса Денисенко: Сосюра народився в Дебальцевому. Донбас звучить у його віршах?
Ярина Цимбал: Він дуже багато пише про «шахтьорів», він пише багато про Третю роту. Він описує дуже багато місцевостей на Донбасі. У нього багато віршів про Бахмут. Він дебютував як поет російською мовою. Пізніше він зібрав усі свої російські вірші, видав невеличку книжечку «Родине» і зробив до неї передмову, де написав, що дитинство його пройшло переважно в Росії, на Кавказі, він ріс російськомовним, а коли вони приїхали в Третю роту на Донбасі, він почув і вивчив українську мову, вона стала для нього рідною. Для мене дивина, чому він обирає українську національну ідею під час визвольних змагань, чому він обирає стати українським поетом, перейшовши на бік більшовиків. Донбас зробив з нього українця.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.