«Громадське радіо»
Наталя Соколенко: Насколько тесно была переплетена судьба Василия Стуса с Донбассом?
Василь Овсієнко: Мені довелося досить довго бути з Василем Стусом у таборах у Мордовії. Вдруге я був з ним уже на Уралі у таборі особливого режиму. Так от у камері з нами був такий дуже віруючий дід Семен Покутник і Василь якось його запитав: «А що то є чоловікові родитися на таке велике всято?» Дід позивився на нього і каже: «Це додаткова ласка Божа».
Батьків Василя почали називати куркулями, хоча вони не мали навіть власної землі. Тому родина була вимушена переїхати на Донеччину. Дитинство Василеве минуло у Сталіно. Вони жили у гуртожитку, будували хату у 1946–47 голодному році.
«Голодний я був, як пес»? – писав згодом Василь. Там він закінчив школу і приїхав до Києва, щоб вступити до університету на філологію, але його не прийняли, бо йому було 16 років.
Його колеги-студенти розповідали про нього так, ніби він був старший за них, бо він значно більше знав і міг підказати дещо викладачам.
Коли Василь закінчив університет, його послали спочатку на Кіровоградщину, де він працював кілька місяців. Потім забрали його в армію. Після армії він повернувся на Донеччину і працював у Горлівці у школі №23.
Ирина Ромалійська: И сейчас есть эта школа там?
Василь Овсієнко: Є. 2011-го року я їздив на Донеччину на запрошення Ігоря Славгородського. Він був лідером тамтешньої «Свободи» – дуже активний чоловік. Але він загинув у 2014 році за якихось таємничих обставин у Стусовому віці. За 3 дні ми з ним обійшли 11 аудиторій у Горлівці.
Там є Інститут іноземних мов і декілька шкіл, які охоче нас приймали, але одна школа відмовила.
Мої бесіди про Стуса сприймали дуже добре, а цей Славгородський навіть виставив мої лекції в інтернеті.