Директорка Київського офісу Інституту Кеннана представляє Другий Форум культурної дипломатії, що відбувся в середу, та наголошує на відсутності єдиного координаційного центру публічної дипломатії в Україні.
Тетяна Трощинська: Розкажіть про Форум.
Катерина Смаглій: Основним ініціатором є МЗС та Київський офіс Інституту Кеннана, також нас підтримали фонд «Відродження», Посольство США і громадська ініціатива «Global Ukraine». Зараз якраз розробляються курси по «м’якій силі», тому захід був цікавим і академічній спільноті.
Лариса Денисенко: Наскільки ефективною є культурна дипломатія в Україні?
Катерина Смаглій: Серед наших спікерів був Дмитро Кулеба, який і домігся, щоб у МЗС більше звертали увагу на цей напрям. На жаль, попри заяви мінкульту про створення Українського Інституту, який взагалі був незрозумілим проектом, не було співпраці між МЗС та мінкультом. Лише при посередництві Ганни Гопко вони якось почали з’ясовувати ситуацію.
Єдиної державної стратегії, яка б об’єднувала всіх акторів, немає. А це і МЗС, мінінформації, студенти. Через це ми і програємо інформаційну війну. Експерти другої панелі нашого Форуму зробили моніторинг ефективності культурної дипломатії Росії в містах Європи. А наша присутність там нульова. В Лондоні успішно діє Український Інститут, але без підтримки бізнесу та уряду ці зусилля мізерні. Особливо в порівнянні з тими коштами, які вкладає РФ в промоцію своєї культури.
Лариса Денисенко: Чи є усвідомлення, що в культуру потрібно вкладати гроші?
Катерина Смаглій: Лакмусовим папірцем став референдум в Нідерландах, який показав, чи наростила щось Україна за останній рік з моменту декларацій міністра про публічну дипломатію. цей другий Форум був більше ініціативою громадського сектору, який відчуває, що ресурс є, є кому їздити, але немає координаційного центру, який би допомагав в промоції, організовував дискусії. Всі зусилля мають спорадичний характер.
В Нідерландах велика присутність Росії, а нас там взагалі ніхто не бачив. Але референдум дозволив нам набратись навичок такої агресивної промоції в світі і примусив самих голландців дізнатись про нас.
Росія в стратегуванні випередила нас на 8 років, Россотрудничество було створено в 2008 році. Перед тим в посольствах РФ були потужні культурні центри, які працювали над тим, щоб показати, наскільки потужною є російська культура. А наше посольство в США явно програє.
За останні роки ми настільки заексплуатували образ Майдану і жертви. Це відштовхує від нас, бо світ любить переможців. Хто зараз в МЗС займається культурою? Чи є там відповідні курси? Щоб там з’явились фахівці, їх треба виховати. Це гра «на довго», і починати треба з закладів освіти, що готують дипломатів. Починати треба не з Українського Інституту, не з ошатної зали, а з людей. Можна не мати офісу, але перебувати в культурному середовищі, то можна зробити багато.
Нерозуміння важливості кадрового потенціалу, відсутність фахівців, піарщиків, які б могли Україну пропагувати, і є причиною відсутності прогресу.
Лариса Денисенко: МЗС і дипломати — це дуже закрите середовище. Як вирішити цю проблему?
Катерина Смаглій: На Форумі висловлювались різкі заклики до МЗС, особливо про його закритість. Ми багато говоримо про реформу прокуратури, але в нас досі немає відкритих прозорих конкурсів на заміщення посад. Одними курсами підвищення кваліфікації нічого не вирішиш. В моніторингу нашої культурної дипломатії в Нідерландах, США, Польщі, Великобританії, Бельгії та Італії було багато відкриттів, наприклад, культурницький центр при посольстві в Бельгії. Він існує лише на папері, жодних активностей не проводить, а бюджет виділяється досить серйозний. Наші дипломати могли б робити набагато більше. Але в нас брак кадрів, політичної волі та координації. Немає розуміння, які виклики стоять перед нами. Адже в Європі ставлення до України є дуже різним. І проекти в цих країнах відрізнятимуться.
Але ми бачимо різні процеси. Євромайдан змусив мобілізуватись «ворогуючі» частини діаспори. Але з часом наші погані звички повернулись, діаспора знову розкололась, всередині неї є конкуренція. Відсутність єдиного центру призводить до того, що всі громадські ініціативи нівелюються, і ми не можемо зрушити ситуацію кардинально. Можна щось робити, але це все гасне.