«Громадське радіо»
Ефір ведуть Олег Білецький і Наталя Соколенко.
Олег Білецький: За даними Дитячого фонду UNICEF, внаслідок війни на Донбасі постраждали 580 тисяч дітей, близько третини з них потребують психологічної та соціальної допомоги. Чи підтверджуєте Ви цю статистику і що ви робите для допомоги дітям?
Микола Кулеба: Це приблизні цифри, тому що нам не відомо, скільки дітей залишилося на непідконтрольних територіях, де не працюють органи державної влади. Ми знаємо, що до конфлікту в Донецькій та Луганській областях проживав один мільйон дітей, і дві третини проживали на тих територіях, які зараз не підконтрольні. Зараз залишається там менше дітей, тому що багато дітей переселилися в інші регіони України та за кордон. Проте ще приблизно півмільйона дітей проживає на непідконтрольних територіях.
Ми знаємо, що близько 200 тисяч дітей є переселеними особами. Ці діти також можуть страждати саме від переміщення, мати психологічні проблеми.
Це шалена проблема для України, ніхто не очікував, що вона з нею зіткнеться. Не було такої кількості соціальних працівників, інших працівників.
Наталя Соколенко: Представниця Дитячого фонду UNICEF зазначила, що волонтерам треба терміново отримати доступ до дітей, щоб надати їм допомогу. Вона закликала усі сторони конфлікту надати цей доступ. Що ви можете сказати з цього приводу, які є проблеми з доступом?
Микола Кулеба: Близько 100 тисяч дітей проживають у буферній зоні, там, де є небезпека потрапити під обстріл або наразитися на снаряд. Ми не можемо сказати, скільки з того боку живуть. Багато дітей з цієї буферної зони переживають посттравматичний синдром. Причому багато батьків не можуть цей синдром визначити — так, вони бачать, що дитина інколи плаче.
Але цей синдром може проявлятися по-різному. Багато дітей, які сьогодні переїхали на безпечні території, досі погано сплять, прокидаються уночі. Є діти, які побували один-два дні навіть під обстрілами, але це серйозно на них вплинуло.
Є проблеми з доступом міжнародних організацій до дітей на непідконтрольних територіях. Там є небезпека. Фахівці не можуть безпечно приїхати, навчити інших фахівців. Волонтери, які туди їздять, не можуть вільно спілкуватися з дітьми.
Олег Білецький: Чи є доступ до дітей у спеціалістів у «сірій зоні»?
Микола Кулеба: Я звертався до уряду про негайне забезпечення соціальними працівниками саме цих територій. Тому що дуже невелика кількість їх залишилася там. А ми прекрасно розуміємо, що діти потребують негайної допомоги. Мають бути соціальні працівники, які отримують заробітну платню і несуть відповідальність перед державою. У їхню компетенцію має входити діставатися до найнебезпечніших місць.
Зараз у селах на лінії зіткнення з’являється усе більше сімей, де батьки пиячать, а діти живуть самі по собі. Це загроза життю і здоров’ю дітей. Їм загрожує небезпека — не тільки тому, що літають снаряди, але тому, що немає продуктів харчування, одягу, і дорослі не витримують.
Наталя Соколенко: А є повноваження у держави забирати дітей, якщо батьки відмовляються їхати з найнебезпечніших територій?
Микола Кулеба: Нема таких повноважень. Є одна норма: можна забрати у разі загрози життю та здоров’ю. Але хтось, як раз ті соціальні служби, мають визначити цю загрозу. Зі своєї практики скажу, що я останню дитину вивозив з населеного пункту Піски. Там постійні обстріли. І мені вдалося після 1,5 годин перемовин вмовити матір поїхати з нами, але я сказав, що без дитини я не поїду, буду там доти, доки дитина не поїде на безпечну територію. Буквально за 30 кілометрів жили рідні цих батьків, і вони не розуміли, чому дорослі лишаються у зоні обстрілів.
Олег Білецький: Яка ситуація зараз із дитячими будинками — і з їхньою евакуацією, і який взагалі ваш погляд на сиротинці?
Микола Кулеба: Щодо евакуації. Насправді, близько 1600 дітей було евакуйовано, коли почався конфлікт. Нажаль, 106 дітей були залишені в двох закладах у Луганській області, це діти інвалідністю, тому що директори цих закладів відмовилися вивозити дітей. Дітей, яких вивезли, розселили в інших областях, але майже 500 з них залишилися без документів. І це викликало складності з усиновленням цих дітей.
Але зараз президент підписав закон, який полегшує цю процедуру. Усі діти хочуть мати сім’ї. Але не всі діти, яким зараз 15-16 років, готові жити у родинах. Не всі родини готові їх прийняти. Дитина внутрішньо хоче усиновлення, але знайти дорослих, які готові пристосуватися до дітей, яких вже не переробиш, дуже важко.
Ми сьогодні займаємося реформою інтернатних закладів. Сьогодні ми мали три зустрічі з міністерствами. Це шалена робота. Тому що остання реформа не закінчилася нічим, крім зміни назв. Сьогодні майже 800 закладів по всій Україні, більше 100 тисяч дітей перебувають у цих закладах. Але якщо раніше зі 100 тисяч дітей майже 30 тисяч були сиротами, сьогодні менше 10 тисяч. Але контингент змінився, вивіски змінилися, але загальна кількість дітей залишилася такою самою.
Олег Білецький: Яка ситуація з дітьми, які набувають повноліття у таких закладах?
Микола Кулеба: Де-факто це діти, які проходять через місця позбавлення волі, а саме так я називаю інтернатну систему, тому що неможливо жити в закладі.
Також щодо інклюзивної світи. 151 тисяч дітей з інвалідністю, з них тільки 7 тисяч ходять до школи. Інші навчаються або вдома, або в інтернатах. Свіжий приклад — у сільській школі дівчинка пішла до школи, тому що батько домовився зварити пандус, найняти асистента вчителя. Невже ми такі дурні, що ми віддаємо по 10 тисяч гривень на місяць на утримання дітей в інтернатах замість того, щоб забезпечити умови у школах та найняти асистентів вчителів?
5 мільярдів гривень щороку витрачається на фінансування старої інтернатної системи, і це дурня.
.find_in_page{background-color:#ffff00 ;padding:0px;margin:0px;overflow:visible ;}.findysel{background-color:#ff9632 ;padding:0px;margin:0px;overflow:visible ;}