В аспекті ідентичності українці схожі на американців, — Євген Глібовицький

З учасником Несторівської групи, створеної з метою розробки стратегічного бачення для України, Євгеном Глібовицьким говоримо про ідентичність українців та шлях, який Україна пройшла з 1991 року.

Євген Глібовицький: В аспекті ідентичності українці більше нагадують американців, ніж європейців, у тому сенсі, що бути українцем — не означає бути народженим в Україні, в україномовному середовищі.

Людина може обрати бути українцем. Ми маємо купу прикладів. Вахтанг Кіпіані — українець. Питання полягає у тому, чи поділяєш ти той спосіб взаємодії, який є між українцями, чи ти відчуваєш себе приналежним до народу, чи відчуваєш ти себе відповідальним за те, що відбувається в країні.

Я думаю, що у суспільства з’явилося відчуття дорослішання. Ми вже маємо заплачену ціну за свою незалежність. В цьому сенсі ми маємо кордони, але це не означає, що всі ми маємо бути однаковими, що всі мають бути галичанами або донбасцями.

Ми приймаємо Україну у всьому її розмаїтті, з її різними релігіями, з її різними мовами, з її різними походженнями.

На Донбасі існував зовсім інший порядок речей з 1991 по 2013 роки. Він відтворював радянську вертикаль влади. Ти лояльний, тобі буде винагорода. Те, що зараз сталося в Україні означає, що цей порядок закінчився. Такого більше не буде. Оці «червоні» директори, можливо, десь будуть вигравати місцеві вибори, але вони вже втратили свою чарівну владу.

Ілона Довгань: Я думаю про Комсомольськ, якому нав’язали назву Горішні плавні. Це ж питання і в менталітеті?

Євген Глібовицький: Звичайно, місто Комсомольськ мало рік, щоб вибрати нову назву, а тепер доводиться об’єднуватися після того. Як Верховна Рада постановила.

Ілона Довгань: Як допомагати в таких випадках?

Євген Глібовицький: Через кращу освіту. Думання головою і розуміння того, що за все буде відповідальність.

Донбас з 1991 року намагався далі жити в Радянському Союзі, якого більше не існувало. І було кілька людей, які готові були відтворювати відчуття, що ніби він існує. І це нібито працювало.

Дмитро Тузов: Ви думаєте, що щось змінюється?

Євген Глібовицький: Я думаю. Що ми змінюємось більше, ніж хочемо це визнавати. Ця зміна дуже повільно буде просочуватися на побутовий рівень.

Зараз в суспільстві з’явилася група з довгою пам’яттю. Це середній клас. Він є тим банком, який зберігає соціальний капітал.

Тімоті Снайдер, який досліджує історію 20 століття, говорить: «Хочете зрозуміти Україну сьогоднішню, подивіться в 70-ті роки 20 століття». Тоді закладалися ті фактори, які сьогодні є визначальними. Ми говоримо про те, що еволюція відбувається весь час.

Ілона Довгань: Чому ми так повільно рухаємося?

Євген Глібовицький: Дуже швидко рухаємося. Швидко рухалися Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина. Опинилися в страшній кризі, бо скелет швидше зростав, ніж м’язи.

Ми переоцінювали, надто оптимістично ставилися до того, де ми є. Ми маємо виснажену освіту, довіру в суспільстві, дуже крихку систему державного управління.

Корупція і є системою правил, які функціонують в багатьох місцях.

Дмитро Тузов: Чи є у нас час іти еволюційним шляхом?

Євген Глібовицький: Швидкість руху визначається одностайністю. Оскільки в українському суспільстві немає одностайності. Це означає, що ми не можемо розвиватися революційним шляхом. Революційний шлях означає насилля, кров і те, що хтось іде в підпілля і починає саботувати процес. Тобто або ми домовляємося, і тоді швидкість колони визначає найповільніший її учасник. Тому дуже важливо, щоб жоден з регіонів не випав з цього процесу.

Дмитро Тузов: Є прогресивна частина суспільства, є частина, яка згадує СРСР.

Євген Глібовицький: Я трошки поїздив по Луганській області, спостерігав, як все це народжується. Я був на кількох місцевих обговореннях, де місцеві мешканці говорили про потребу ОСББ. Це найбільша школа демократії. Як тільки рух ОСББ пройде по всій країні, ми побачимо, що у нас буде більш структурований процес виборів.