«Громадське радіо»
Валерій Івасюк, екс-зам Міністра охорони здоров’я, розповідає про необхідність створення Національного банку крові.
Дмитро Тузов: Раніше ми вже дискутували з приводу створення єдиного Національного банку крові. Що можна зараз зробити, для того щоб існував якісний запас крові і його можна було дуже швидко реалізовувати, надавати допомогу постраждалим, в тому числі, на сході країни?
Валерій Івасюк: Ще коли я був головою Національного комітету по боротьбі зі СНІДом та наркоманією, я звернувся до Кучми в його першу каденцію з проханням, щоб такий банк був створений. Національний банк крові — це інституція, яка складається з наступних елементів.
Це штат донорів, який розподіляється на дві групи: так звані штатні чи постійні донори, які обов’язково перевіряються раз на три місяці повним медичним оглядом і несуть кримінальну відповідальність за приховування ризикованих форм поведінки, щоб брати від них кров, з якої можна робити продукти крові, які не можуть бути знезаражені і які повинні бути використані негайно.
Коли я був головою комітету, ми ввели практику, яка зараз, на жаль, скасована. У зв’язку з тим, що СНІД і гепатити мають так званий період прихованого носійства, тест-система просто нечутлива до невеликої кількості антитіл, ми забирали кров у донорів, складували її на три місяці, а через три місяці цього донора викликали, якщо в нього був негативний результат, тобто не було СНІДу. Це означало, що трьох-місячна кров точно є чистою, і ми видавали її у практичну медицину.
Друга частина штату донорів — це позаштатні донори. Це небайдужі люди, які і зараз під час війни, приходять здати свою кров. Оскільки ці люди не проходять відповідні медичні обстеження, цю кров беруть і складують на три місяці, а перед тим, як надати її на виготовлення продуктів із крові, знову ж таки цих донорів перевірити. Для того щоб запустити цей конвеєр, треба зробити велике первинне накопичення крові і продуктів та препаратів крові. Це те, що робиться впродовж кількох років у так званий холодний період, коли немає війни. Коли я був радником у Ющенка, він підписав указ про створення Національного банку крові.
Проблема в тому, що донорів в Україні мало. По-перше, у нас кров голодна, вона не проходить по стандартах Європейського Союзу, тобто у нашого населення низькі білки крові, тому що люди справді голодують. Крім того, у нас майже 1% людей в Україні ВІЛ-інфіковані, решта інфіковані на гепатит С і В, тобто штат донорів у нас невеликий.
Згідно з указом, який підписав Ющенко, мав бути створений завод з переробки крові та її продуктів. Я як заступник міністра за дорученням президента підписав меморандум і був готовий підписати договір з Польщею про будівництво заводу з переробки крові, виготовлення продуктів та препаратів з крові, бо в Польщі теж не так багато донорів. Цей завод мав будуватися на кордоні України та Польщі, для створення великої бази донорів та стратегічного запасу крові та її продуктів.
Вікторія Єрмолаєва: Був наказ і що далі?
Валерій Івасюк: Він діяв, але все заблокував Янукович, який у той час став прем’єр-міністром.
Крім того, мала бути спеціальна апаратура, яка раціоналізує вибрання цієї сировини і вироблення з неї необхідної номенклатури продуктів та препаратів крові, наприклад, вакцини.
Наступна проблема — це перевірка на безпеку донорської крові, так звані тест-системи. Свого часу я ввів у національну службу крові найкращі тест-системи, якими послуговуються всі найкращі служби крові.
Зараз тест-системи в Європейському Союзі перевіряють донорську кров на 14 маркерів хвороб, які передаються через кров і від яких помирає більше людей, ніж від гепатитів і СНІДу разом взятих у світі. У нас кров перевіряється всього на 4 хвороби, це гепатити В і С, сифіліс і СНІД.
Ми говоримо про вступ до Євросоюзу, але Україна не пройшла моніторингу ПАРЄ стосовно двох питань: біоетики і безпеки нашого суспільства щодо інфекційної небезпеки для Європи.
Національний банк крові як інституція не повинний підпорядковуватись Міністерству охорони здоров’я з багатьох причин, особливо в Україні, зважаючи на той стан, який є у самому центральному апараті МОЗ. На мій погляд, Національний банк крові має бути підпорядкований з відповідною наглядовою радою Кабінету Міністрів України, а ще краще — Міністерству оборони.
У зв’язку з війною, треба максимально наблизити можливості отримати препарати крові, кровозамінники та продукти крові до першої лінії фронту, це те, чого у нас немає. У нас мінімум 40% людських втрат відбувається не від тяжкості поранень, а від того, що люди не отримують достатньої кваліфікованої допомоги, особливо в частині боротьби з крововтратою.
Дмитро Тузов: Такі локальні запаси крові мають перебувати в районних лікарнях, наближених до лінії зіткнення?
Валерій Івасюк: Для того щоб це раціоналізувати, ми нещодавно отримали від Канади близько 10 швидких допомог. Це мають бути мобільні пересувні станції переливання крові, які матимуть можливість, з одного боку, забирати кров з терміновою перевіркою на відповідні маркери та привозити цю кров в обласну станцію переливання крові для трьох-місячного складування, а іншого боку, мати запас, для того щоб приїхати в якусь гарячу точку і до закладів практичної та хірургічної медицини, щоб надати кров і продукти крові, які потрібні в цей момент. Це не має в лікарнях розташовуватися, це не повинні бути якісь статичні пункти, вони мають бути мобільними.
Ще з радянських часів у нас є порочна практика. Великим хірургічним центрам дозволено мати свої станції переливання крові — це неправильно. Має бути все уніфіковано, і мають бути створені потужні міські і обласні станції переливання крові.
Варто зауважити, що для донорів донорство є безпечним, за винятком, якщо будуть так звані плазмоферези та плазмосепаратори, які забирають у донора те, що потрібно, а те, що непотрібно, повертають йому знову. Таким чином, донорів можна використовувати раз на тиждень, а не раз на три місяці.