Поговоримо з поетом про його творчість, а також про культурну ситуацію на Донбасі.
«Задумка написання цього твору в мене з’явилася досить давно, можливо, років 16 тому. На той час в нас на сході України не так було все гаразд в духовному плані. Достукатися до свідомості дорослої людини було майже неможливо, це я зрозумів ще після першої участі в політичних масових заходах, акціях «Україна без Кучми». Я був на цих акціях зі своїм першим політичним твором. За два тижні, будучи зі своїм твором на цих акціях в Києві, до мене приходило багато людей, я читав свою поему два рози на день. Але в Донецькій та Луганській області я не міг знайти підтримки.
Найтяжчий гріх нашого суспільства в тому, що ми забули своє минуле, і час Аттіли, князя Ярили – це найтемніша сторінка нашої історії. Ми добре знаємо за козаччину, за княжу добу, але не про ті часі Аттіли. Я на це звернув увагу, і щоб спонукати покаятися в цьому гріху, народилася перша задумка написати цей твір. Він писався доволі довго – 5 років», – розповів Микола Джміль.
Окрім того, що Микола Джміль є письменником, він також проводить духовні заняття в школах, зокрема і в населених пунктах Донбасу. Як сприймають учні ідеї національної ідентичності, письменник розповів наступне.
«Я думаю, що питання національної ідентичності та рідної мови для молоді немає. Вони все сприймають дуже добре. Як би ви бачили, як вони сприймають! Коли вони слухають на тих заняттях, в них такі відкриті очі і роти. Тут проблем я не бачу», – запевняє Микола Джміль.
Письменник сам родом з району Горлівки, яка натепер є окупованою, та інколи він буває в рідних краях та спілкується із земляками.
«Спілкуємося ми з моїми земляками, я і при цих спілкуваннях цікавлюся, як там люди живуть. По суті, люди там не живуть, а виживають. Більш-менш нормально виживають пенсіонери, тому що отримують пенсію на вільній території України, і щось ще Росія їм там підкидає. А молоді там дуже тяжко. Підприємства всі стоять. В місті Горлівка працює тільки одна шахта, і те вона займається більше не видобутком вугілля, а водозливом. Решта шахт затоплені.
Розповім один випадок. Колись на День Незалежності ми з дружиною поверталися з Бахмута, вона була в сукні-вишиванці, я в сорочці-вишиванці. Ми зупинили попутну машину, яка йде через блокпости до нашого села. А село наше знаходиться між Горлівкою та Бахмутом – це «сіра зона». За кермом сиділа жінка, а поряд з нею донька. Ми сказали, що їдемо до Отрадівки, а їй почулося, що Кондратівки, яка є частиною Горлівки. Я зауважив, що ми б туди в сорочках-вишиванках не проїхали б, чи опинилися в застінках МГБ, на що вона відповіла, що в нас ходять у вишиванках, розмовляють українською мовою, все добре з цим. Ми були дуже здивовані, і тут втрутилася донька, яка вчиться в школі, і сказала, що в них не можна говорити українською, там ніхто не ходить в сорочках-вишиванках», – розповів Микола Джміль.
Повну версію розмови можна прослухати в доданому звуковому файлі.