З особистого архіву БУР
У нашій студії координатор проекту Юрій Дідула, менеджер зі зв’язків з громадськістю Іванка Діман і виконавчий директор Львівської освітньої фундації Віталій Кокор.
Тетяна Курманова: Ми останній раз з вами бачились у липні. Як ви провели ці останні 4 місяці?
Юрій Дідула: Ми були в 11 містах України, та впродовж літа залучили біля 350 волонтерів. За цей час ми відбудували близько 40 будинків та квартир, спорудили близько 17 громадських просторів, які служили місцем, де збирається молодь, намалювали багато муралів, графіті тощо.
Вікторія Єрмолаєва: Де саме ви це робили?
Юрій Дідула: У Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці, Маріуполі, Сватовому, Червонограді, Смілі, Енергодарі, Сєвєродонецьку і в багатьох інших містах Донецької, Луганської, Дніпровської, Черкаської, Львівської областях.
Вікторія Єрмолаєва: Як ви обирали локації, на яких згодом працювали?
Іванка Діман: Напевно, по цільових аудиторіях. Ми обрали, що будемо працювати із багатодітними сім’ями, і з сім’ями героїв АТО та з сім’ями, де є діти з особливими потребами.
Щоб їх віднайти, ми зверталися до громадських організацій в містах та ходили до соціальних служб. Також часто знаходили їх через власний контакт.
Тетяна Курманова: Які випадки вас найбільше вразили?
Іванка Діман: Мене вразила родина з міста Сватового, де жила жінка-сирота, яка виросла в інтернаті, має двох дітей та покинута чоловіком. Вона мешкає в будинку, який їй надала держава, але він знаходився в жахливому стані. Мені було приємно там працювати, тому що ця жінка, незважаючи ні на що, не втрачає віри, вона натхненна і дуже проста. В неї вдома я себе відчувала дуже комфортно.
Тетяна Курманова: В липні, коли ми спілкувалися, до вас приєдналися волонтери-студенти із США. Які в них були враження?
Юрій Дідула: Вони були настільки вражені, що після повернення додому вони зараз проводять презентації по своїх університетах, збирають кошти і готуються приїхати наступного року.
Тетяна Курманова: Як реагували місцеві, коли побачили, що американці приїхали відбудовувати Україну?
Юрій Дідула: Це був розрив шаблонів. Тому що приїхали американці, і росіяни, і в рамках одного тижня в нас в одному таборі жили три національності, які в міжнародній політиці між собою конфліктують. Але ми знайшли спільну мову, говорячи на різні політичні теми, — і про Путіна, і про Трампа. І це дуже розширює світогляд наших волонтерів, дає можливість і росіянам, і американцям зрозуміти, що робиться в Україні.
Для будь-кого в Україні дивно, що хтось приїжджає і допомагає безкоштовно. А коли це роблять ще іноземці, мешкаючи в наметах, то це взагалі неймовірно.
Вікторія Єрмолаєва: Ви говорили, що з вами були волонтери з Польщі і Угорщини. Вони були в іншій групі?
Юрій Дідула: Так, вони були в різних таборах.
Вікторія Єрмолаєва: Як іноземці сприймають те, що бачать в Україні, особливо на територіях, які зазнали обстрілів?
Юрій Дідула: Коли вони побачили, що люди в Слов’янську живуть нормальним життя, гуляють і займаються вільним дозвіллям, то вони зрозуміли, що не все так погано, як описують медіа. Але вони всі освічені люди і чітко розуміють, що в Україні не громадянська війна, а російська агресія.
Тетяна Курманова: Які будівлі ви відремонтували?
Іванка Діман: Це виключно помешкання сімей, і в Енергодарі ми відремонтували приміщення, в яких потім організували місця, які потім стали молодіжними платформами для громадського простору.
Тетяна Курманова: Що це за громадські простори?
Юрій Дідула: Наприклад, дворики, дитячі майданчики, та молодіжні майданчики.
Вікторія Єрмолаєва: Що зараз відбувається в цих приміщеннях, які ви реставрували?
Юрій Дідула: Минулого тижня наші друзі з Червонограду на базі одного з таких в таких приміщень відкрили молодіжний хаб «Космодром».
Вікторія Єрмолаєва: Ви вказуєте, що один з таких просторів ви облаштували для собак. Розкажіть про це детальніше.
Іванка Діман: В Мелітополі є простір, де є купа перекладинок, паличок, через які собаки перестрибують. Є лавки для господарів, що вигулюють цих собак. Це ніби спортивний майданчик для собак.
Під час облаштування цього міста до нас прийшли власники цих собак і допомагали нам в цій роботі.
Тетяна Курманова: Як ви робили мурали та графіті? Хтось з вас художник?
Іванка Діман: В нас є художниця, яка нам намалювала в Сватовому Шевченка в червоно-чорних кольорах. Потім в Маріуполі вона намалювала величезного козака на дев’ятиповерховому будинку. Окрім того, ми проводили попередньо конкурс, і знайшли дівчинку 16 років, яка нам малювала мотиваційні мурали та графіті. Також до нас долучалися Юркові сестри, які допомагали малювати.
Тетяна Курманова: Чи не буває у вас відчуття, що люди байдуже ставляться до вашої роботи? Або навпаки, можливо, деякі продовжують вашу справу?
Юрій Дідула: Ми після активного літа волонтерства оголошуємо відбір в нашу нібито школу «Лабораторія відповідальності», яка триває тиждень. Цього року вона була в Карпатах. Туди ми відбираємо 50 найактивніших людей, які вже мають ідеї для розвитку свого міста. Ми завозимо їх в гори на тиждень, ізолюємо від цього світу, і працюємо над розробкою конкретних проектів та навчаємо їх, як ці проекти реалізувати реалізувати.
Вікторія Єрмолаєва: Це активісти з регіонів?
Юрій Дідула: Так, цього року це були активісти з 15 регіонів, і рамках цього БУРу ми створили 12 команд. В нас було два насичені дня в поході на Говерлу, де вони мали екстремальні умови. В час цього виходу на гору тривають розмови про цінності, про важливість команди, про важливість ідеї. І вони, ідучи в гори, розуміють що відповідальність за безпеку їхньої команди покладено і на них. Це такий спосіб пояснити, що таке — відповідальність за твоє життя і життя інших.
І потім, коли ми спустились з гір, ці команди готові були робити нереальні речі.
Вікторія Єрмолаєва: Які ідеї народжуються за таких умов?
Юрій Дідула: Один проект ми реалізували — це молодіжний хаб в Червонограді. Також було два проекти, які пов’язані зі зміною у вихованні дітей-сиріт. В нас була дівчинка, мама якої сирота, і для неї це було болюче питання. Вона розуміла, що інтернати і дитячі будинки потребують трансформації.
Отже, було розроблено проект, який би цілився не тільки на сиріт, а й на вихователів, на те, щоб змінювати підходи у спілкуванні з сиротами, щоб ті сиротами не породили ще сиріт.
Також важливо, що кожен учасник цієї школи робив внесок в розмірі 250 гривень. І ці гроші потім передалися тим проектам, які були краще створені і розроблені.
Тетяна Курманова: Що ви будете робити далі?
Іванка Діман: Ми розуміємо, що в нас така ситуація в країні, що не можна зупинятися і чекати. Ми і так чекали 25 років — досить. Тому ми зараз розмірковуємо над моделлю, яка буде працювати наступного року. Але концепція не зміниться: ми будемо ремонтувати, збирати молодь, її активізувати. Ми хочемо, щоб молоді люди були активні і розуміли, для чого вони є в цій країні.
Юрій Дідула: Також ми зрозуміли, що ми більш ефективні в місцях, де нас запрошують, тому ми вже оголосили такий клич в суспільстві. Отже, хто знає про БУР і хоче, що він був відбувся у їхньому місті, нехай нас покличе, — ми готові їхати і йти на партнерство.
Тетяна Курманова: Що робити людям, які захотять вас до себе покликати. Де вас шукати?
Юрій Дідула: Треба зайти на нашу сторінку у Facebook, де ми оголосили конкурс «Хочеш БУР у своєму місті, заповнюй анкету».