У рубриці «Що почитати» говоримо з письменником та поетом Олексієм Чупою, який зараз приїхав до Києва для участі в Книжковому Арсеналі. 23 квітня о 13.00 у залі «Фарби» на Кижковому Арсеналі відбудеться перехресне інтерв‘ю: Антон Санченко («Земля Георгія») vs Олексій Чупа («Вишня і я»)
Олена Бадюк: На Книжный Арсенал вы приехали с новой книгой. Что вы презентуете?
Олексій Чупа: Це повість, яку я вважаю більш-менш дитячою, але видавництво поставило на неї обмеження 17+. Книга називається «Вишня і Я».
Це був для мене текстовий експеримент. Сюжет абсолютно мінімалістичний. Увечері хлопець знаходить у магазині дівчинку. Вона каже, що її покинула мама і просить взяти її до себе. Вишню Ярчик знаходить у відділі з фруктами — натикається на маленьку Єву, яка каже, щоб він забрав її додому.
Дія відбувається у замкненому просторі. У першій частині книги — квартира, у якій вони живуть разом. У другій частині Вишня починає виходити у двір спілкуватися з людьми.
Мова навмисно дуже проста. Там майже немає складних речень. Цікаво було спробувати написати текст без запозичених слів. Зовсім без них, напевно, не вдалося. Але їх обмаль. Наприклад, слово «маршрут» — такі слова я намагався замінювати. Наприклад, шлях, дорога.
Олена Бадюк: Вы нам рассказали о сюжетной линии. А о каких ценностях эта книга?
Олексій Чупа: Коли я працював на заводі у Макіївці, у мене був колега, якого звали Віталік. Це був дядечко, «потяганий» життям. Йому було під 50 і він часто скаржився на життя. Він не був схильний до філософських рефлексій.
Я подумав, що в нас зберігається така частина дитини, яку ми навмисно забиваємо. Вона нам заважає жити. Жити в світі дорослих, дивлячись на нього дитячими очима дуже важко. Вигрібаєш по-повній.
Але одного разу він сказав: Ти думаєш, я мріяв півжиття і буду махати залізякою? В дитинстві я хотів бути кимось великим, приносити людям радість і щастя. І спілкувався я тоді виключно з королями, мореплавцями, космонавтами. Я запитав, що сталося з тими людьми. Він сказав, що вони виросли і не стали тим, ким хотіли стати.
Мене це так зачепило. Я подумав, що в нас зберігається така частина дитини, яку ми навмисно забиваємо. Вона нам заважає жити. Жити в світі дорослих, дивлячись на нього дитячими очима дуже важко. Вигрібаєш по-повній.
Я вважаю, що в мені зберіглося повно цієї дитячості. Люди, з якими я спілкуюся, підтвердять це. Ще мене захоплювали діти, які виглядають мудрими не за роками. Я захотів написати книгу, у якій була б дитина, яка вміє бути дорослою і дорослий, який вміє бути дитиною.
Олена Бадюк: Что важнее, быть взрослым, но оставаться ребенком. Или ребенком, но стараться быть взрослым?
Олексій Чупа: Я дуже люблю дітей. Дитину в собі теж дуже люблю. Але я ненавиджу інфантильність. Бо це відповідальність. Навіть не знаю, що важливіше.
Тетяна Курманова: Вас называли основателем «донецкого слэма». Что это?
Олексій Чупа: Думаю, донецький слем особливо не відрізнявся від іншого. Людина має три хвилини на читання тексту. Є публіка, у якій є випадкове журі, яке оцінює. Слем був в Україні дуже популярний з 2006-го по 2009-й. Він дав сучасній українській літературі купу цікавих авторів. Це був креативний майданчик для спілкування, для показу себе. Якби не цей слем, навряд були б настільки відомими такі іменя, як Артем Полежака, Богдан Олег-Горобчук, Павло Коробчук, Вано Крюгер. Тоді було дуже цікаво. Але зараз ми награлися.