«Громадське радіо»
Костянтин Кляцкін: Я — режисер Вавілон’13. Справа в тому, що історія зйомки кіно про Крим і про військових, хто там були, вона співпала одразу в декількох головах. Я для нашого МЗС робив альманах до річниці анексії Криму. І цією темою почав проникатися. У нас, у «Вавілоні» є люди, хто був у Криму на той час, і були матеріали. з яких я міг зробити альманах. Так вийшло, що в Сергія Малярчука з Українського кризового медіа-центру виникла така ж сама ідея зняти щось цікаве.
Це була дуже складна тема, і ми не знали, як до неї підійти. Але є така волонтер Валентина Ухлопова. На той час була в Криму, допомагала солдатам українським. Зараз продовжує їм допомагати.
У нас у «Вавілоні» дуже часто немає грошей, немає нічого, але є якась можливість поїхати та хоч щось зняти, то ми їдемо. У першу експедицію нам допомогли волонтери з Канади, які просто нам дали гроші на проїзд, щоб ми могли доїхати до місця, а там вже поспілкуватися з героями.
І якраз Валентина була таким провідником до цих людей, бо до цього з військово-морськими силами майже ніхто не мав контакту. І дуже важко було його знайти.
Ми намагалися отримати офіційний дозвіл, дуже довго пояснювали, навіщо це нам, що хочемо про Крим зробити кіно. Але через те, що ми були з Валентиною, ці люди одразу по-іншому почали до нас ставитися, бо їм пояснили, що ми не телевізійники, у нас немає строків. Це було ще в квітні 2015 року. Ми просто пояснювали, що хочемо записати їх історію та передати глядачеві.
Лариса Денисенко: Ви застосували власне концепт живих голосів?
Павло Липа: Наші герої розповідають свої історії. Для нас головне — розкрити найбільш невідомі особисті історії, пов’язані з анексією та історією військових. І все це ми підкріплюємо хронікою. Уже понад 10 місяців займаємося збором хроніки. Вона продовжує надходити.
Ірина Славінська: А від кого надходить? Я бачила ви закликали — у кого є якісь матеріали — можете надіслати нам.
Павло Липа: Насправді дуже багато джерел хроніки — це можуть бути, як ті військові, які вийшли з Криму, й десь на картках пам’яті в них усе залишилося. Це є місцеві жителі та волонтери, які на той момент уже допомагали під час блокади. Усе доводиться збирати потрошки. Хтось знаходить флешки вже через півроку.
Костянтин Кляцкін: Ну як через півроку… Юрій Рудьковський, який на час анексії Криму був командиром корвета «Хмельницький» буквально 4 дні тому написав, що він знайшов флешку. Йому в якийсь момент уже після референдуму передали камеру, і вони знімали все, що відбувається навколо.
І коли почався штурм, останній відеозапис, який вони зняли, це коли зірвали прапор і почали вже всередину ломитися. І він знайшов цю флешку тільки зараз. Ми тільки зараз мали змогу подивитися, як жили там на «Хмельницькому». Якісь феноменальні штуки, яких уже й не мріяли знайти, бо росіяни, коли заходили, вони одразу все витирали в усіх, але все ж таки такі відео потрапляють до нас. Ми візуально бачимо те, про що говоримо з ними.
Ірина Славинська: Одна справа знайти флешку — інша поділитися інформацією. Це каже про довіру. Як вдалося налагодити такі довірливі контакти з вашими героями?
Костянтин Кляцкін: Ми казали як є, що ми хочемо розповісти їх історію.
Павло Липа: Вони в більшості своїй залишилися на службі в Україні. Вони не демобілізувалися, не залишили свою професію. Вони є патріотами й офіцерами з великої літери. Але вони не люблять згадувати про події в Криму, бо багато речей відбувалося абсолютно не так, як їх вчили та до чого вони були готові. Основна річ, яку вони кажуть, що їх вчили захищати країну, але їм не дали наказу захищати.
Лариса Денисенко: Тобто вони були готові до наказу, щоб послухати та взятися до виконання?
Костянтин Кляцкін: Так. У нас фільм складається з трьох історій — три окремі новели. Одна про сухопутні війська, умовно кажучи, феодосійський батальйон морської пехоти. Інша — про морську авіацію. І третя — про першу бригаду надводних кораблів, які були в бухті Стрілецькій. І ті люди, які були незнайомі між собою, кажуть одне й те саме. Нам невідомо, як ми би себе вели в цій ситуації, а вони потрапили в надекстремальну ситуацію. І ці питання офіцерської честі, вірності, банально — дружби, рідних відносин або товариства дуже сильно та боляче по них ударило. Вони дуже всі змінилися.
Ми з ними познайомилися в такий період, коли в принципі у всіх було переосмислення цієї ситуації. Минув рік, усе нахлинуло, почали спливати спогади… І ми якраз потрапили в цей час переосмислення.
Ірина Славінська: І як вони це переосмислили? Що змінилося?
Павло Липа: Вони розуміли, що, звичайно, можна було зробити не так, як воно сталося. У них стосовно деяких їх дій є певні сумніви, які все ж таки залишаються й досі. Але все ж таки, аналізуючи, вони розуміють, що, швидше за усе, на той момент, це було самогубство.
Костянтин Кляцкін: Я б не сказав, що вони цілими днями там думають про це. Ні! Вони виконують свої обов’язки. Та ж сама перша бригада надводних кораблів в Одесі за два роки змогла зробити працюючий департамент.
Лариса Денисенко: Наскільки в усіх хлопців близька прив’язка до Криму?
Костянтин Кляцкін: По-перше, у кожного своя історія та свої проблеми. Були приклади, коли дружина — кримчанка, він — з материкової території. І коли почалася вся ситуація, там просто розпадалися сім’ї. Тому що жінка каже: «Я не їду. Дітей залишаю. Ти роби, що хочеш». Або навпаки. Чоловік приїжджає додому, а вже зібрана валіза, і дружина каже, що їде з ним.
Потрібно розуміти, що більшість з тих, хто вийшов, хотіли б туди повернутися, і насправді вірять, що Крим стане знову українським. Вони кажуть, що люди в Криму змінилися. Нам було цікаво, чи захочуть військові повернутися в Крим? Відповідь: так. Вони хочуть туди і вірять, що повернуться. І тут важкувата штука. Бо мені здається, коли ти подивишся все кіно і почуєш усіх героїв, тоді щось зможеш у себе в голові скласти. Ми звикли робити документалістику так, щоб нічого не нав’язувати, а просто показати людину, те, чим вона зараз живе, про що вона згадує і що в неї болить.
Лариса Денисенко: Чому ви вирішили презентувати цю стрічку у штаб-квартирі НАТО?
Костянтин Кляцкін: У якийсь момент ми подали заявку на грант НАТО, щоб вони нас фінансували. І один із пунктів договору засвідчує: ми маємо презентувати фільм у штаб-квартирі, тому що це дійсно дуже важлива світова річ, і не можна закривати питання Криму.