Фото: platfor.ma
Нещодавно на порталі Збруч з’явилася стаття «Эдіная краина» письменника Юрія Андруховича, що образила багатьох мешканців сходу, на яку Іванна Скиба-Якубова відповіла у колонці на сайті Медіапорт.
Михайло Кукін: На ваш нещодавній фестиваль «Дорога на схід» приїхав письменник Юрій Андрухович. А після цього оприлюднив свій текст на порталі Збруч, на який ви відповіли на харківському порталі Медіапорт?
Іванна Скиба-Якубова: Я би зауважила, що текст Юрія Ігоровича з’явився до фестивалю, коли він до нас їхав. Мабуть, це було теж фактором нашої надмірної реакції. Коли людина їде до тебе в гості, ти найменше очікуєш від неї такої «доброзичливості». Тим паче, Юрій Ігорович буває в Харкові по кілька разів на рік і прекрасно знає, хто тут живе.
Михайло Кукін: І я так розумію, з Сергієм Жаданом, організатором фестивалю, вони товаришують.
Іванна Скиба-Якубова: Вони досить давні знайомі, приятелі. Юрій Ігорович часто працює з найкращими проектами цього міста. Більше того, три-чотири місяці тому ми приймали його у спільному з Сергієм проекті П’ятий Харків. Було кілька зустрічей, зокрема зустріч у почесного консула Німеччини, де збирались представники дуже різних культурних напрямків Харкова.
Юрій Ігорович дуже добре знає, хто живе в цьому місті, як говорять ці люди, чим вони дихають.
Михайло Кукін: Мені, людині, яка походить з півдня, текст здався дещо зверхнім. Після цього Андруховича звинувачували, що це «галицька пиха». Він пояснював, що це взагалі-то був гумор. Але гумор «чорненький». В одній цитаті пропозиція «для прихильників екстреми — розважально-спортивні стрільби в районі Авдіївки та Станиці Луганської». А завершується текст надією, що невдовзі Ізюм стане Родзинкою.
Іванна Скиба-Якубова: У мене взагалі якесь відчуття, що Юрій Ігорович писав цей текст під дуже невдалий настрій. Але, насправді, я би хотіла фіксуватися не на Андруховичі, а на тому дискурсі, який він, з одного боку, репрезентує, а з іншого — формує.
Якби це була одна персональна думка одного письменника, було би трохи образливо, але з цим можна жити. У цього тексту є дві біди. Одна — це «доброзичливий» жарт про Авдіївку і Станицю Луганську. Я не належу до тієї категорії людей, які вважають, що є якісь святі речі, над якими не можна жартувати. Та про все можна! Питання в тому, хто це робить і в який час.
Мені здається, найперша і найбільша біда дискурсу, про який ми говоримо, що людям взагалі приходить у голову поставити знак рівності між російськомовними патріотами, які щодня захищають, реформують, трансформують лікують і рятують цю країну, та російськомовними людьми, які цю країну хочуть знищити.
Михайло Кукін: Ви цитуєте Андруховича, який писав, що «дедалі важче відрізнити «кондовую вату» від «русскоязычных патриотов Украины»?
Іванна Скиба-Якубова: Ми всі дорослі і цивілізовані люди або хочемо ними видаватися. Я не дуже розумію, чому в публічному полі можна говорити «кондова вата». Ясно, що всі ми це періодично робимо десь там у своїй голові, на кухні. Але є речі, які, на мою думку, не можуть використовуватися в публічному дискурсі. І це одна з них.
Як би нам не хотілося полетіти від усіх цих людей на Марс або відправити їх туди, нам з ними так само жити в цій країні. Більшість з них мають українські паспорти і є громадянами України. І так чи інакше, нам налаштовувати якийсь діалог, як би нам зараз це болісно не було. І починати діалог з того, що «ти — «кондовая вата», як мінімум, малореально.
Взагалі мене останнім часом починає лякати дивна спроба уніфікації українця і українського патріота. Дуже би класно було мати за картинного українського патріота здорового білого цисгендерного гетеронормативного чоловіка десь з Кобеляк, прихожанина православної церкви. Але реальність, насправді, трошки інша. Є російськомовні солдати, є правозахисниці-лесбійки, є іудеї. На щастя, в країні дуже багато різних людей. Що їм робити? Яким чином вони є меншими патріотами і патріотками? Хто має право говорити: ти більший, а ти менший? За чим ми це вирізняємо? В жодному разі не за мовною ознакою.
Я вчора у Фейсбуці говорила комусь про те, що нас на передовій захищає дуже багато людей, які говорять в тому числі і російською. І тут в коментарі приходить якась жінка і говорить, що «нам не треба такого захисту». І в мене в цей момент в очах російськомовний Темур Юлдашев. Або мій криворізький земляк Андрій Шиян, який не вийшов з Іловайська і який говорив російською. Або, слава Богу, живий і здоровий комбриг 92-ї «Вєтер» Віктор Ніколюк.
Передова — це взагалі дуже чесне місце. Ніхто там не займається такою дурнею і не ставить питання, якою мовою ти помираєш або якою мовою вбиваєш ворога
Крім того, що таке «російськомовний»? А «україномовна» — це людина, яка послуговується українською 100% свого часу? У мене нема і не було жодного сумніву, що Україна не може існувати без української мови. Ми без неї зникнемо і розчинимося в імперії. Але Україна абсолютно точно може існувати білінгвально. І я не говорю про другу державну — в цьому нема сенсу. І в мене вибухає голова, коли я стою на Пушкінській в Харкові і бачу купу вивісок російською мовою. Як мінімум, це суперечить українському законодавству. Але коли ми говоримо про побут і про те, як люди живуть… Це те саме, як мені розказувати про те, якою мовою мені говорити з моїм чоловіком, а завтра про те, як з ним спати. Це абсолютно ідентичні речі, як на мене. І це знову до питання про уніфікацію і монополію на канон «гарного українця».
Михайло Кукін: Останнім часом прикладів нетерпимості, зверхності побільшало. На ваш погляд, хто це розхитує?
Іванна Скиба-Якубова: Я би не хотіла брати на себе сміливість говорити про замовника розхитувань. Але очевидно, що в підсумку це грає не на нашу користь, і під нами я маю на увазі Україну в цілому. Це «простирадло» країни дуже багато років і дуже багато сил намагалося розривати, досить часто — успішно. І останні роки ми інтенсивно зашиваємо цю «дірку». І розколупувати її зараз, під час війни, як мінімум, легковажно.
Я чула дуже багато діалогів між італійцями. Знаєте, коли флорентійці розказують про те, що сицилійці — селюки, безграмотні бандити, неписьменні, а сицилійці про те, що флорентійці — це набундючені і пихаті індики. А назовні ми бачимо Італію з її спільним кодом. Ясно, що там багато складних регіонів та різних векторів. Але це відбувається в час миру та безпеки. Для нас це надмірна розкіш. Нас дуже мало, наша обороноздатність дуже вузька. Викидати за коло своїх людей за мовною, регіональною чи культурною ознакою дуже неекономно.
Я часто думаю про те, що якби в мирний період ми не тримали нейтралітет незнання з Донеччиною та Луганщиною, а періодично чесно одне-одного обкладали, ми би дуже багато чого з’ясували одне про одного. Як в родині. І, можливо, були б одне одному ближчі, в нас би не накопичилося страхів, міфів, відчуття іншості. Ми взагалі дуже мало знаємо одне про одного. Дуже мало їздимо. Тут би драйвером змін стало Міністерство інфраструктури, наприклад. Коли ми почнемо їздити одно до одного, зможемо доїхати до Трускавця не за півтори доби, а за день і за притомні гроші, у нас не буде цих міфів або їх буде менше.
Михайло Кукін: В колонці Андруховича йдеться якраз про те, що на заході просто навала російськомовних, а на Площі Ринок весь час лунає російська мова. І я, чесно кажучи, не думаю, що це погано.
Іванна Скиба-Якубова: Так це прекрасно! Ці люди привозять вам гроші. Може, вони не знають, що таке афини, але купують їх втридорога і дають людям, які їх продають, шанс прожити зиму
Михайло Кукін: На одному з обговорень у Фейсбуці в коментарі ви написали, що нам потихеньку треба усвідомлювати, що навіть толерантність зараз вже не на часі. Що ви мали на увазі?
Іванна Скиба-Якубова: Що таке толерантність? Терпимість, якщо буквально? Це те саме, коли ми говоримо про людей з якимись особливими фізичними потребами. Що значить «толерантне ставлення»? Не толерантне — рівне. Так, ці люди мають особливі потреби, але це не означає, що ми маємо їх принизливо толерувати, тобто терпіти. Ми маємо взаємодіяти з ними, як із рівними. Ми маємо жити з ними так само, як з усіма іншими людьми, які не порушують закони. Тому толерантність — трохи небезпечне слово, бо має легенький відтінок меншовартості, як на мене.
В цій країні, в цьому світі ти можеш потрапити в поле толерованих в будь-який момент за будь-якою ознакою
Михайло Кукін: Я так розумію, те, що ви опублікували свою колонку, — свідчення вашого оптимізму і ви вважаєте, що цю тенденцію не просто треба, а й можна переламати?
Іванна Скиба-Якубова: Факт цієї публіцистичної розмови уже говорить про те, що ми говоримо, як зі своїми. Які б не були образи, але Андрухович входить до кола своїх. Це все ж письменник, на якому я виросла, людина, яку ми тут регулярно приймаємо. А Галичина — це така ж моя Україна. Хіба для мене є різниця між Миколаєвом, Львовом чи Києвом? Це такі ж мої території.
Тому треба перестати розгойдувати цей човен і нарешті визнати факт: Україна має величезне щастя в тому, що в ній живуть настільки різні люди — різних етносів, різних релігійних поглядів, різних мов. Так, нам потрібно зробити щось з українською мовою, бо її все ще недостатньо. Але це не означає, що ми за мовною ознакою вирішуватимемо, хто з нас більший чи менший патріот. Тому давайте дивитися на те, що ми робимо, а не на те, якою мовою говоримо.
Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.