За 2,5 роки через руки наших лікарів пройшло більше 15000 пацієнтів у зоні АТО, — Друзенко

“Коли в березні 2015 року передовий загін ПДМШ зайшов в Попасну, там було два лікаря (один з яких виконував обов’язки головного), дві медсестри та одна чи дві санітарки. Вони всі поміщались в маленькому холі в напівпідвалі. Згодом ми долучилися до того, що сьогодні Попасна хоч іноді і потрапляє під обстріли, але це повноцінне місто, яке живе, де є люди на вулицях, діти ходять в школу, люди одружуються і народжують. І людям надають медичну допомогу. При чому до наших лікарів іноді приїжджають і з Сєверодонецька, з Рубіжного, з Лисичанська”, — розповідає Геннадій Друзенко.

Дмитро Тузов: Ось так, мабуть, працює справжня децентралізація.

Геннадій Друзенко: Так працює справжня солідарність. Кращі лікарі з різних куточків України приїжджають і віддають своє серце, вміння, руки для того, щоб не просто повернути здоров’я мешканцям Донбасу, а й для того, щоб дати їм дуже потужний сигнал: Україна з ними, вони потрібні Україні.

Дмитро Тузов: Фактично по всій лінії розмежування від Станиці Луганської і до Авдіївки люди майже скрізь говорять, що не вистачає лікарів, профільних спеціалістів. Така технологія, коли лікарі приїжджають так званим вахтовим методом, може бути вирішенням питання, принаймні, на даний час?

Геннадій Друзенко: Цифри свідчать самі за себе. За два з половиною роки через руки наших лікарів пройшло більше 15 000 пацієнтів у зоні АТО і більшість — цивільні люди. Відповідно, це працює. Тут не треба винаходити велосипед, ми знаємо, що в Радянському Союзі, в Америці в тих регіонах, де не можна забезпечити повноцінну присутність лікаря, окрім вахтового методу, ротацій, нічого не лишається. Бо альтернатива, як зараз в Луганській області, — кожна друга лікарська посада вакантна.

Біда має зворотній світлий бік, коли в людях піднімається все найкраще і вони простягають одне одному руку допомоги

Дмитро Тузов: Зараз лікарі потрапили в зовсім інші умови і набули бойового військового досвіду.

Геннадій Друзенко: Абсолютно вірно. Пам’ятаю з нашої першої ротації, коли ми працювали з пораненими з Дебальцево, один з найбільш вражаючих споминів, що автоматично йдеш до того, хто кричить і гучно стогне, але насправді рятувати треба того, хто вже майже не може стогнати. Бо той, хто стогне і кричить, ще має сили потерпіти і жити.

Дмитро Тузов: Зараз у країні відбувається медична реформа. Мене завжди цікавить ініціатива «знизу», яку виявили волонтери, добровольці. Вона може стати частиною загальної медичної реформи в країні, коли в надзвичайно екстремальних умовах з’ясовується, що можна надавати медичну допомогу?

Геннадій Друзенко: Як на мене, так. Я завжди люблю повторювати, що ПДМШ — це великий експериментальний майданчик медичної реформи. Є два типи реформ. Перший: сідають розумні хлопці і дівчата в теплому кабінеті, як правило, отримують гарний західний грант і малюють що-небудь. Потім дивляться: нічого не виходить. Це все рівно, що взяти американську інструкцію по вирощуванню мандаринів і пробувати їх посадити, — виконуєш крок в крок, але щось не так на українських чорноземах. Інший підхід: ти починаєш зі своїм баченням, інтуїцією експериментувати безпосередньо в системі координат України. І дивишся, що в конкретних історичних українських умовах спрацьовує, а що — ні.

Я завжди був прихильником другого підходу, бо ніхто не знає стовідсоткової плавильної відповіді на те, що в Україні запрацює, а що — ні. Бо, здається, робиш і копіюєш один в один — а воно не працює.

Дмитро Тузов: Є аналіз, чому не працює і що потрібно змінити?

Геннадій Друзенко: Я не знаю. Насправді, команда Уляни Супрун робить абсолютно вірно. Дійсно, реформа назріла настільки, що консенсус стосовно того, що далі так жити не можна, в медичній спільноті майже абсолютний. Наскільки запрацюють ці речі, які пропонує і активно лобіює команда Уляни, — будемо пробувати.

Лікуючи людей, ми зміцнюємо фундамент української державності

Але я підкреслюю, що ми опинилися на крок попереду. Бо поки писали реформи (зокрема, і міжнародні експерти), ми вже експериментували. І ми вже можемо покласти на стіл готовий результат. Зокрема, і цю мобільну медицину.

Наталя Соколенко: Як вдається вмовити лікарів на таку ризиковану подорож в усіх сенсах?

Геннадій Друзенко: Є дуже добре прислів’я: красен проповідник не викладом, а власним прикладом. Мені дуже легко дивитися нашим лікарям в очі, бо я не медик, хоча провів там дуже багато часу. Пам’ятаю, ми прихали в середині грудня 2014 в Курахово, пізно ввечері зайшли до в.о. міського голови, і там обвалилися плитка на стінці. Всі під стіл попадали від переляку, бо думали, що влучив снаряд. Але коли ти попереду, коли ти показуєш приклад, це дуже легко запалює вогонь.

В нас зараз дуже модно критикувати лікарів, медиків, що вони хабарники чи дистриб’ютори неякісних лікарських засобів, але (особливо, напередодні Дня медика), я б зняв капелюха і вклонився. За жебрацьку зарплату ці люди часто ще й спроможні вдосконалюватися, оволодівати найсучаснішими засобами і знаходити час, щоб їхати та допомагати на сході.

Моя дружина стала медиком після Майдану, власне, минулого липня вона в Попасній як медсестра працювала в тих же умовах, жила там. Тому на сьогодні бачимо, що ми не блефуємо. На відміну від нашої влади, ми не підманюємо, ми живемо так, як сповідуємо, і живемо дійсно по-новому. І це запалює.

Дмитро Тузов: (до розмови телефоном долучається лікар-анестезіолог Сергій Сівак). Коли ми приїхали в Станицю Луганську, лікарів, які приїхали і заступили на вахту, поселили в лікарняну палату, яка була обстріляна з-за лінії розмежування. Мене вразило, що лікарі, які там мешкають, абсолютно спокійно до цього ставляться. І зараз Сергій Сівак перебуває у Станиці Луганській. Ви вже майже півмісяця працюєте, вже вдалось адаптуватися до умов?

Сергій Сівак: Думаю, процес адаптації в людей мого штибу не повинен проходити довго. Власне, в нас на адаптацію і не було часу, бо ротація терміном лише один місяць. Закони військового часу вимагають, щоб адаптація йшла за кілька годин, максимум — за добу.

Зрозуміло, я в тій палаті так і проживаю. Думаю, ми ще стикаємося з наслідками тих подій, які були в Станиці Луганській в 2014 році, коли інтенсивно велися бої і лікарня витримала 23 прямих влучення – як правило, заряди великого калібру (міномети або артилерія). І покрівля була повністю зруйнована, і вікна вибиті. Але, думаю, життя за три роки певним чином змінилося в кращу сторону: і покрівля повністю відновлена, поставлені нові пластикові вікна. А інші всі ті наслідки — нагадування за той непростий період, який лікарня пережила.

Дмитро Тузов: Як зараз працює лікарня в Станиці Луганській, яку допомогу ви надаєте місцевим мешканцям, пораненим?

Наталя Соколенко: І чи звертаються до вас люди з окупованих територій?

Сергій Сівак: Я за спеціальністю анестезіолог-реаніматолог, тобто вся необхідна допомога, яка може бути надана фахівцем мого профілю, надається і жителям лікарні, і мешканцям Станиці, і не мешканцям Станиці. Оскільки тут знаходиться перехідний пункт, через нього щодня проходить 6000-7000 громадян, які мають прописку так званої «ЛНР». І їм також не відмовляємо, оскільки це громадяни України, які також мають певні проблеми зі здоров’ям, і ніхто не забороняє надавати їм медичну допомогу. У нас абсолютно немає різниці, хто до нас прийшов і кому потрібна допомога: чи це військовослужбовці, чи мешканці Станиці Луганської, чи переміщені особи з тієї сторони. Допомога надається усім.

Оскільки наша професія передбачає собою таку гуманітарну місію, в першу чергу, треба зберегти життя і здоров’я, а всі інші моменти політичного штибу відкладаються на другий план.

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.