Доктор економічних наук та директор Інституту Зеленої економіки В’ячеслав Потапенко розповідає про те, як український бізнес може заробляти екологічно безпечно та як люди можуть захистити навколишнє середовище
Дмитро Тузов: Ви еколог і доктор економічних наук. Як це поєднується?
В’ячеслав Потапенко: Досить нормально. Я закінчив КНУ ім.Тараса Шевченка як ландшафтний еколог. Після того займався різними питаннями екологічної безпеки, громадської діяльності. Потім вийшов на питання екологічної техногенної безпеки. Останні років 7 з’явився такий напрям, як зелена економіка: як бізнесу заробляти екологічно безпечно.
У більшості країн світу у цю нову галузь пішли не класичні економісти, а екологи, геологи, географи, біологи, фізики. Традиційні економісти базуються на макроекономічних підходах, а на фізичну сутність діяльності людини в процесі господарської діяльності вони дивляться мало.
Дмитро Тузов: Це не утопічні ідеї, коли економіка не конфліктує з екологією? Коли читаєш, що товар виготовлений в Китаї, з одного боку, обурюєшся, що не в Україні. Але з іншого — думаєш, що без цього в нас екологічно чистіше.
В’ячеслав Потапенко: Ми вважаємо, що Китай експлуатує навколишнє природне середовище. Але за останні пару років вони випередили весь світ за кількістю встановлених вітрогенераторів і сонячних батарей. Вони відходять від використання виключно вугілля для вироблення електроенергії на ТЕС.
Лариса Денисенко: А наскільки можна говорити про «зелену чутливість» бізнесу в Україні та світі?
В’ячеслав Потапенко: Ми опитували керівників бізнесу стосовно того, як вони ставляться до зеленої модернізації. Є два напрямки, де зараз це потрібно. Енергоефективність: підприємства вкладають кошти в модернізацію обладнання, щоб економити на енергії. Ця галузь є реально рентабельною в Україні.
Друге — імідж компаній, які експортують продукцію в ЄС або США. Вони змушені впроваджувати системи якості, контролю, очисні споруди. І взагалі позиціонувати себе як соціально відповідальний бізнес. Іміджевий чинник є дуже важливий в зеленій модернізації.
Дмитро Тузов: Відбуваються зміни в українській енергетиці?
В’ячеслав Потапенко: За два роки в нас скоротився видобуток вугілля на 51,5%. На 29% скоротилося виробництво електроенергії на ТЕС. Виходить дивна ситуація, що завдяки кризі у нас скорочуються коричневі галузі. Тобто ті, які негативно впливають на навколишнє середовище.
Дмитро Тузов: Але атомну енергетику теж важко назвати цілком безпечною.
В’ячеслав Потапенко: З нею у нас не дуже хороша ситуація. Термін експлуатації блоків, побудованих в радянські часи, вичерпується. Ми працюємо з цим, але вони вже не нові. Реконструкція цих блоків — велике питання. Але також велике питання, чи нам це потрібно?
У нас зараз електроенергії виробляється більше, аніж ми можемо споживати. Скорочується виробництво на підприємствах, які раніше споживали багато електроенергії. Всі енергетичні стратегії, які є в Україні, суперечать концепції зеленого зростання.
Вони розраховані на збільшення споживання електроенергії. Тоді, коли європейські країни, Китай, Індія у довготривалому плануванні розуміють, що їхнє промислове зростання не буде відбуватися завдяки збільшенню споживання ресурсів та енергії.
Дмитро Тузов: У нас ліквідували екологічні перевірки. Коли під Києвом рубають лісовий масив, ніхто не може приїхати туди із запитаннями.
В’ячеслав Потапенко: Я погоджуюсь. Ситуація складна. Зараз усе списується на війну. Але війна колись закінчиться, а коли буде зрубаний ліс і знищений ґрунт, для його відновлення потрібно хоча б років 100. А там змінились природні умови, рівень ґрунтових вод. Торфовища навколо Києва горять тому, що змінився клімат. Сухе літо, мало дощів, торфи висихають і горять.
Тут також є питання місцевих громад. Якби люди не давали це роботи — але вони беруть участь у цьому. Це ж реальні живі гроші зараз. Це ж і є принципи сталого розвитку. Теорія, над якою всі сміялися. Село вирубає ліс, продасть на експорт. Ґрунт змиється — буде піщана пустеля. Наступне покоління вже не буде жити в цьому селі.
Дмитро Тузов: Як нам вийти з такої ситуації?
В’ячеслав Потапенко: Це повинні зрозуміти люди. Контроль зверху, поліція, мінстерства не зможуть припинити це. Коли місцеві громади вирішать, що хочуть захистити ліс, коли у ліса буде конкретний власник — тоді цим будуть опікуватись. Хоча, звісно, має бути і державна політика, моніторинг.