«Громадське радіо»
До військових дій Василь Гудзь працював на Кременчуцькому нафтопереробному заводі. Мав так звану «броню» від служби в армії. Але у свої 56 років вирішив піти добровольцем до лав української армії, вже півтора роки він на передовій.
«Я як нафтопереробник не мав йти на війну, мене навіть не було у списках. Ми стоїм за свою землю. Я пішов добровольцем, тримаюсь вже півтора роки. Уже потрібно додому», — розповідає Василь Гудзь.
Під час революції Гідності він разом з робітниками вирішив поставити власні вимоги до керівництва Кременчуцького заводу. Та невдовзі почалася війна і це питання відклали. Натомість самого Василя звільнили.
«Не через армію я пішов, а за Україну. Тоді революція пройшла, все піднімалося, ми на заводі щось хотіли робити. Люди копійки отримували, а ті не знали, як жирували. Дивлюсь, а хлопці молоді не знали за ким йти. Ну, думаю, я піду. Уже на пенсії 6 років. Організував хлопців, якісь вимоги поставили перед заводом. Але ж ви знаєте, як у них все робиться. Просто не пустили на завод, забрали перепустку і все», — розповів він.
За словами бійця, існує проблема у ремонті техніки на передовій, більшість з цієї техніки не призначена для військових дій.
«Техніка ремонтується. Дякуємо за це волонтерам, хлопцям-патріотам, які нам допомагають ремонтуватися. Техніка в більшості з народного господарства і вона не військового призначення. На багато одиниць техніки і марок немає навіть запчастин. Нам допомагають волонтери, бізнесмени, звертаємося до громад міст та сіл. Наприклад, я хочу, щоб після Паски до мене приїхали хлопці. Я їм кажу: «Не треба мені ні паски, ні їжі, хлопці, привезіть свої руки!». Частина живе кожний день, кожну хвилину, а ремонтників немає», — сказав він.
Василь Гудзь розповідає, що на заміну демобілізації 4 хвилі прийшло мало бійців, тому ремонтувати техніку, як виявилося, нікому.
«Звільнилось багато солдатів, а прийшло мало. Ну нічого, якось будемо викручуватись. Головне там. Всі люди, які приходять і що залишились на опорних пунктах тримають позиції. А тут вже виживаємо, як можемо, щоб і їх забезпечувати, і тут підтримувати техніку», — говорить Василь Гудзь.
Не зважаючи на низьку забезпеченість військовою технікою, боєприпасів та артилерії, за словами бійця, вистачає.
«Якщо ви знаєте історію батальйонів самооборони, то вони створювалися на базі міст обласних центрів. Техніка звозилася з усіх КСП. Думали, що ті будуть Чернігів охороняти, ми Полтаву, ще хтось Харків, Дніпропетровськ. І так ми пішли у війну. Техніки військової не було, і зараз немає. Так і воюємо на такому. А що стосується артилерії, боєприпасів, то армія забезпечує у необхідній кількості», — сказав він.
Розповідає боєць і про свою армійську службу у далекому 1982 році.
«З 1982 по 1984 рік я був на військовій службі у радянській армії. Тоді я був молодим лейтенантом. Закінчив Харківський автодорожній інститут і поїхав. У нас романтика така була, можна було поїхати будь куди, хоч на острови. Нас повезли в Мурманську область, бо хотілося побачити побільше. 2 роки віддав, а потім кинув це все. Не моє було. А зараз вже треба було йти. Тут війна — це різні речі. А зараз вже зовсім друге відношення», — розповів Василь Гудзь.
Катерина Кадер з Авдіївки для «Громадського радіо»