«Громадське радіо»
«Освітянських психологів більше, ніж медичних, і зараз вони перебувають у стадії навчання. Тому атовці не хочуть іти з ними на контакт», — вважає військовий, а нині Керівник відділу центру допомоги учасникам АТО при Черкаському обласному контактному центрі Олександр Тимошенко
«Особисто до нас приходили учасники бойових дій і людина говорить: «знайдіть мені, будь ласка, психолога». Я говорю: «а сходіть туди і туди, поспілкуйтеся з тими і з тими». Людина каже:» я там був і мені вони не допомогли». Ми рекомендуємо йти до інших, до більш досвідчених, до більш мудріших. Тобто до фахівців, у яких 25-30 років досвіду у цьому. Задоволення люди отримують більше. Наші теперішні психологи — це нова хвиля: усі хочуть чимось допомогти, але іншим разом не знають, як це правильно зробити. Тут такі моменти, що над ними ще потрібно працювати».
Працівники Черкаського центру допомоги учасникам АТО постійно обробляють анкети, які заповнюють бійці з усієї області після повернення на мирну територію. «Згідно даними, близько 40% вважають потрібними психологічні консультацї, в реальності ж за психологічною реабілітацією звертається 5-7%», — каже Олександр Тимошенко.
Додає, що до цього часу існує стереотип, ніби-то до психолога може звертатися тільки хвора людина. Тому військові мають зрозуміти: гірше робити їм ніхто не хоче, це лише психологічна допомога, от і все, — переконаний Тимошенко.
«Якщо пацієнт знайде реабілітолога, якому зможе довіряти, то результат буде вдалим. Якщо ж ні, то все відбуватиметься на рівні формальних консультацій, щоб заспокоїти сім’ю», — розповідає лікар-психіатр вищої категорії Павло Попандопало. Мовляв, я відвідав лікаря, а він мені нічим не допоміг. Тому ті бійці, які знайшли свого психолога, консультації відвідують з родиною.
«Очень неправильно, когда идет работа только с одним человеком. Надо работать и с созависимыми. Надо работать с семьей человека или с его друзьями, если нет семьи, чтобы создать психотерапевтическую атмосферу, когда помощь не только от врача, который с ним работает или психолога, но чтобы ее оказывало и его окружение. А не чтобы его там утешали, вот давай так сделаем, так сделаем… Это должен быть комплекс мер, тогда эффект будет».
Лікар-психіатр каже, що наразі немає достатньої кількості військових психологів. Ця проблема існує ще з часів війни в Афганістані, адже і до цього часу зустрічає задавнені випадки постравматичних синдромів:
«Мы впервые столкнулись с этой проблемой, мы начали о ней говорить, когда началось АТО, мы начали готовить людей. До этого у нас Афганистан был в Советском Союзе, мы же тоже там были в составе. Сколько у нас там ребят воевало, пойти на Байковое кладбище, так целые аллеи идут молодых людей, которые там погибли. Кто ими занимался? Никто. Никогда не возникало таких проблем… Были ли тогда психические расстройства? Да, были. Я до дих пор встречаюсь с людьми, котрые будучи в Афганистане, перенесли посттравматическое стрессовое расстройство: изменился характер, это люди, с котрыми трудно житьв семье, потому что реакция на все такая бурная, взрывчатая, депрессивные расстройства, никто с ними не работал…”.
За 2,5 роки практичний психолог, керівник регіонального психологічного кризового центру Наталія Мисан проконсультувала близько 600 військових.
Зараз в області її колеги з кризового центру розробляють програму «постравматичного росту військового», де навчають не тільки психологів, а й соціальних працівників як адаптувати бійця до мирного життя з новими цінностями та навичками після війни. Наталія Мисан розповідає, що у Черкасах є певна кількість підготовлених фахівців, які вміють працювати з посттравматичним досвідом, але тільки у команді з психіатром. Каже, що зараз у районах області навчають фахівців без досвіду роботи з травмами, які здатні адаптувати бійців до нових умов життя:
«Там у фахівців є певний рівень тривожності, що вони переживають, що не мають можливо певних знань або певних навичок і на зараз ми це можемо дати в рамках програми, яку реалізуємо у тісній співпраці з обласним центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Фахівці у районах, саме представники соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, нас якраз і приймають, але ми там працюємо і з психологами медичної сфери, і з психологами із шкіл, які хочуть прийти. Ділимося знаннями, щоб фахівців якось заспокоїти, дати якісь знання, дати якесь бачення і готуємо зараз якраз навчання».
На думку Наталії Мисан військовий психолог має бачити у пацієнтові передовсім людину, а не бійця, якому потрібно нав’язати свої послуги. Такий підхід дає можливість обом розпочати важливий діалог.
Павло Попандопало додає: «військовий має самостійно обрати для себе психолога. Навіть якщо він відвідав більше трьох спеціалістів, але так і не знайшов кому довіритися, сумніватися у наявності висококласного фахівця все одно не варто. Завжди знайдуться люди, здатні допомогти».
Ірина Філенко з Черкас спеціально для «Громадського радіо»