соцмережа
Студентам-переселенцям, які вирішили отримати вищу освіту на підконтрольних Україні територіях, просто проїхати ворожі блокпости — замало.
Богдан Таничев до початку збройного конфлікту жив у Донецьку. Зараз навчається на факультеті іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка. Життям у Львові хлопець задоволений:
«Когда город оккупировали, там было, скажем так, не очень спокойно. Единственный правильный выход — это уехать из города на некоторое время. Как вы понимаете, уже не на некоторое время, а на большой срок.
Я выбрал Львов, потому что был здесь только один раз в детстве. И этот город — что-то совершенно незнакомое, в отличие от других крупных городов — Киева, Одессы. И, собственно, здесь я решил жизнь заново начать. Возможно, есть проблемы, но, скорее всего, это проблемы языкового барьера. Потому что люди точно такие же, люди очень хорошие. Тебе все помогают, с тобой все очень хорошо общаются».
Наталя Галецька також приїхала до Львова з Донецька. Дівчина жартує, що розчарована, бо не побачила тут злих «бандерівців»: «Коли сталось це все, прийшли якісь дуже дивні люди. Взагалі незрозуміло, що вони хотіли: чи то захистити нас від незрозуміло кого, чи просто прийшли під пропагандою, під якимось натиском. Але насправді було дуже страшно. Їх очі, вираз обличчя довіри не викликали. Саме до Львова я приїхала, бо піддалась пропаганді про «бандерівців», захотіла їх особисто побачити. Єдиним розчаруванням було те, що не побачила того, на що очікувала. А так то всі добре до мене ставилися. Потроху починаємо жити».
Дмитро Москвич після побаченого у рідній Горлівці захотів стати журналістом, аби могти доносити до людей правду: «Коли місто окупували, однозначно сказати не можна, бо спочатку почалися якісь незрозумілі протести, мовляв Горлівка — це Росія або взагалі не Росія і не Україна. Почалися безпорядки, почали захоплювати державні будівлі, крадіжки з великих і маленьких магазинів, побиті вікна. На окраїнах міста, здається, були маленькі перестрілки. До Львова я приїхав, бо є студентом, вступив у Львові. Було трохи важко почати орієнтуватися в місті, бо тут географія не така, як на сході. Тут більш старе місто, у нас більш квадратні вулички, тут більш заплутані. Єдине, що тут дуже шанобливо ставляться до релігії. Більш шанобливо, ніж у нас. Це було незвично, але з цим проблем ніяких не було».
Якою має бути державна політика?
І хоча, згідно зі змінами до закону «Про вищу освіту», таким спудеям передбачені пільги, наразі Кабмін ще не затвердив порядку надання державної підтримки. Обіцяють повну або часткову оплату вартості навчання, соціальну стипендію, безкоштовне поселення в гуртожиток, а також забезпечення підручниками та Інтернетом.
Міністр освіти та науки України Сергій Квіт впевнений: щоб допомогти переселенцям, держава повинна виділити кошти.
«Взагалі я проти всіх пільг. У нас є пільги, які пов’язані з війною. Від цього не можна відійти. Якщо держава хоче когось підтримати, вона просто повинна виділити на це гроші, а не робити пільги. Бо тоді та дитина, яка показує кращі результати, не зможе вступити в університет, бо вступить якийсь пільговик. Це просто неправильна позиція», — зазначає міністр.
Як ставляться до студентів-переселенців у львівських ВНЗ?
Місцеві спудеї ставляться до переселенців по-різному, але зазначають: першочергово все залежить від самої людини, а не місця її проживання.
Марія Ревер вивчає журналістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Дівчина стверджує: із однокурсниками-переселенцями інколи важко знайти спільну мову: «Я розумію, що студентам-переселенцям потрібно продовжувати здобувати освіту, а оскільки на окупованих територіях вони цього зробити не можуть, то держава повинна забезпечувати їм цю можливість. Але буває, що під час дискусій такі студенти поводяться трохи агресивно. Інколи вони сміються з наших традицій, прикро. А ще мені не подобається, що розмовляють загалом російською. Не всі, звісно».
Ірина, студентка економічного факультету, знайомством із студентами-переселенцями приємно вражена: «У моїй групі навчаються студенти з Донецька. Вони говорять навіть чистішою українською, ніж ми. Досить розумні і привітні люди».
Життя поза університетськими аудиторіями
Самим лише навчанням життя новоспечених львів’ян не обмежується. У місті усвідомлюють, що, окрім гуманітарної допомоги для задоволення базових потреб, людям треба розвиватися, працювати, здобувати освіту та відпочивати.
Голова громадської організації «Центр просвітництва та розвитку людини» Наталія Проць зазначає: студенти-переселенці у Львові дають собі раду: «До Львова переїхали дуже активні молоді люди. Вони зараз не тільки навчаються, а й намагаються брати активну участь у суспільному житті. Вони стають волонтерами громадських організацій, пробують всіляко себе задіяти.
Студенти, які є місцевими, однозначно, активні, але в них є певна зона комфорту. А ті, які переїхали до Львова, розуміють, що в них немає того тилу, що їм потрібно рухатися, їм потрібно розвиватися. Вони намагаються дати собі раду. І в цьому вони справді молодці».
ООН повідомляє, що станом на 2015 рік, в Україні зареєстровано понад 1 мільйон 400 тисяч переселенців. А Міністерство освіти і науки заявляє про понад 60 тисяч школярів та 30 тисяч 500 студентів.
За даними Департаменту освіти та науки Львівської облдержадміністрації, у Львові продовжили здобувати вищу освіту 389 студентів з тимчасово непідконтрольних Україні територій.
Анастасія Шибіко, програма “Люди Донбасу” для “Громадського радіо“