Громадське радіо
Ірина, директорка школи у Кримському Луганської області – одна з небагатьох, яка залишилася у селі, незважаючи на постійні обстріли та небезпеку. Вчителька згадує періоди найактивніших бойових дій, розповідає, як живе Кримське сьогодні, та чому децентралізація стала проблемою для села на лінії фронту.
Як останнім часом обстановка у селі?
«Ми прожили тут майже два роки, з 2014, коли у жовтні 2014 зайшли сюди українські війська. Ми думали, що буде трохи краще. Розумієте, у нашому селі немає нічого стратегічного. Ми ніколи не думали, що в нас буде війна. Ми мирні люди, селяни… У людей свої городи, якась худоба. З того жили. Немає роботи. А за ці два роки люди стали жити ще гірше. Ми думали, що буде краще, а так не стало.
У селі пошкоджено двісті дев’яносто домів, розбито. Це офіційна статистика. Є багато жертв серед мирного населення, військових – до п’ятисот. Дуже багато тут військових загинуло і було поранено.
Тут такі важкі бої були… 19 січня я виїжджала з села, доньку з онукою ми вивезли на місяць раніше. І мати у мене хвора. Хата матері постраждала ще у жовтні, коли були перші обстріли. Це були перші зіткнення нашої української армії з «ЛНР». Тому матір з донькою вивезли, а я далі ходила тут на роботу.
Нам призупинили навчальний процес 19 січня, коли село вже так ГРАДом поливало… Не було ні світла, ні газу, нічого не було. Три місяці школа не працювала, бо тут такий жах був! Людям повідривало руки, ноги. Починається обстріл, хто не сховався… Люди були захоронені у своїх підвалах, їх сусіди відкопували», – каже Ірина.
Багато людей втратили майно, часом і дах над головою. Та якщо школу вдалося відновити за кошти державного бюджету, то деякі люди змушені жити в обгорілих та практично зруйнованих будинках.
«У нас два хлопці – одинадцятикласники, цього року закінчили школу. Вони не мають змоги навіть шкільний фонд сплатити – 50 гривень. Ми збирали з усіх батьків, щоб якусь крейду на ремонт школи купити. Вони не мають змоги. Ви б бачили, в чому вони була на останньому дзвонику вдягнуті… Мати одного залишилася на тій стороні, родина неповна. Мати підтримує трохи зв’язок зі школою, але не спілкується зі мною чи класними керівниками. Є у нас діти повні сироти. Є родина, з якої хлопчик у восьмому класі. Він навчається з моєю донькою. Він ВІЛ-інфікований. Не має ні батька, ні матері. В них опікун – бабуся. Дівчинка у першому класі, дівчинка у другому класі і хлопчик у сьомому класі. Діти – повні сироти. Хата розбита повністю. Вони живуть у розбитій і обгорілій хаті», – каже директорка.
Останнім часом бойовики не ведуть прицільних обстрілів по житлових районах. Ціляться лише по позиціях українських бійців. Стріляють переважно із Сокільників. До місця дислокації бойовиків – близько 2-х кілометрів. Кримське щоночі – під перехресним вогнем.
«Обстрілів житлових районів немає майже рік. Стріляють навколо. Ми це бачимо і чуємо. Десь у полях падає, за півтора кілометри. Воно перелітає. Ми бачимо і чуємо. Дай Боже, аби тут нічого не було. Воно летить повз нас. Починається з 23 години і до 4 ранку.
Ми приїхали 9 липня, а в ніч з 9 на 10 був дуже сильний обстріл. Ось там Сокільники, звідти стріляли, сюди стріляли… Тут страшне було, тут таке літало над нами! Ми ховалися, отут біля підвалу сиділи. Уляна питає мене: «Що це таке?», а я кажу їй: «Та це в Трьохізбенці військові навчання, дитино», – розповідає вчителька.
Періодично «Червоний Хрест» привозить сюди гуманітарну допомогу. Видають по одному комплекту для людини, за наявністю паспорта чи свідоцтва про народження.
«Чай, дріжджі, три пачки макаронів, дві пачки гречки, одна пачка рису, пачка цукру, борошно, чотири банки рибних консерв, дві банки тушонки, дві пляшки олії. Приїжджають в один день раз у місяць чи півтора місяці. Ще зубна щітка, паста, пачка станків, прокладки, пачка мила, шампунь, порошок для ручного прання.
У Кримському є можливість вийти і купити все, що потрібно?
Ні. В нас немає пошти. Є амбулаторія, їм відключили світло. Працює в нас один лікар-терапевт, йому 70 років. Діти у нашій школі вже два роки без медогляду, бо немає можливості вивезти. В самій школі медпункту немає, кількість дітей (45) не дозволяє. До війни було більше ста учнів».
Вчителька каже, що селище фактично не має місцевої влади.
«У нас не було виборів. Як була військово-цивільна адміністрація, так і є. Немає депутатів, немає нічого».
Районним центром тепер є Новоайдар, від Кримського – 103 кілометри. Громадського транспорту, аби туди доїхати, немає.
«Повна транспортна недосяжність. Немає нічого, транспорт не ходить. Аби поїхати у Новоайдар, потрібно наймати машину. Коштує це 800 гривень. Їжджу за свій рахунок. Відділ освіти нам не дає ні літри палива. Виділяють лише дизпаливо на шкільний автобус для довозу дітей. Село – 9 кілометрів, в нас першокласники живуть за 4 кілометри від школи.
Якби нам відкрили дорогу, щоби було якесь сполучення, спілкування. Якби маршрутка почала ходити, щоб люди могли вільно виїхати. У вівторок і п’ятницю о 6 ранку їде маршрутка. Там стільки людей! До Северодонецька. Взимку був запис на броньовану машину МНС, яка приїжджала у п’ятницю о 8 ранку. Люди записувалися за тиждень. Машина брала 26 людей: кому документи оформити, до лікаря піти, купити щось. А там ні вікна немає, нічого. Як у вантажному».
Ірина каже, що деякі місцеві використовують проблеми з логістикою. Власникам транспорту вдається добряче заробляти на пасажирських перевезеннях.
«Зараз ніякого громадського сполучення немає. Ця маршрутка – приватна. Вони хочуть – їдуть, не хочуть – не їдуть. Пройде дощ, їх не буде тиждень-два. Хоч пішки іди. 45 кілометрів до Лисичанська. Там банкомат є, можна пенсію зняти. А машину приватну наймати – до лисичанська коштує 600 гривень, до Новоайдару – 1200. Так взимку було. Зараз 800 гривень беруть. Якщо треба їхати, то збираємося разом і розділяємо ці 800 грн», – розповідає директорка.
Анастасія Шибіко, «Громадське радіо», Кримське, Луганщина