«Громадське радіо»
Через активні бойові дії багато місцевих виїхали звідти. Проте не всі.
Пані Олені майже сімдесят. Вона теж хотіла втекти від обстрілів. Але не змогла – вдома паралізований чоловік.
«Ото як бомбили, кажу: “Ваня, ти як хочеш, а я, напевне, в погріб піду”. А воно свистить… Зачепило. Не сильно, але було. І снаряди з фундаментів витягували. Зараз не бомблять. Не було як їхати. В мене чоловік хворий. Не можна й на хвилину залишити. Як та мала дитина. Кажу: “А що я зроблю, Вань? Я тебе не потягну”. Сама з тиском мучуся. Мені більше трьох кілограм не можна піднімати. На голову була операція», – розповідає жінка.
До Станиці приїжджає рідко. Переважно за ліками, яких не може знайти на території так званої «ЛНР».
«Тільки в Луганськ треба їхати. В Лобачеве немає. Навіть в Миколаївці була, до якої ми належимо. А там постійно аптека зачинена, чомусь. Я нікуди не ходжу. Оце треба в магазин – пішла, скупилася, додому повернулася. Є час – дивлюся, що там по телевізору, що “Луганськ” передає. Усі канали тягнуть: “Україна”, “Луганськ”, “Росія”.
Цікаві історії пані Олена радить шукати на КПВВ. Каже: таких вигадок не почуєш навіть від російського телебачення. А стояти у черзі інколи можна навіть цілий день. Тому й їздить до Станиці у вихідні, коли людей зазвичай найменше.
«Дивлячись, скільки народу. На «ЛНР» 45 хвилин стояли, поки пройшли. А тут – близько трьох годин. Дуже багато людей. На блокпосту б на людей би подивитися, там запитувати. Там багато питань. Наслухаєшся такого, що аж вуха в’януть. Є такі люди, що язики порозпускають, тріпаються, чули-не чули, а щось додадуть до того, обговорюють, будь ви не ладні», – розповідає жінка.
Відповідь на питання про потенційне розведення військ в цьому районі Олена знаходить не одразу. Каже: люди з обох сторін лінії розмежування тепер бояться будь-яких змін. Адже важко передбачити, якими можуть бути наслідки чергових переговорів та домовленостей. Одне знає напевне: від війни втомилися усі.
«На нашій стороні ніхто не хоче. Я думаю, тут те саме. Хто хоче воювати? І за що? Кому ми що зробили? Жили спокійно, працювали… І діти, і онуки… За що завелися? Бог його знає. Вони там не розберуть-не поділять, верхівки, а люди страждають. Ну кому хочеться, щоби то сина вбили, то жінку, то дітей?..», – каже Олена.
Вчергове переглядає список ліків і перевіряє пакет із таблетками. Переконавшись, що купила все, за чим їхала, поспішає до контрольно-пропускного пункту – треба встигнути до закриття. Тепер КПВВ у Станиці Луганській працює до 18 години, адже тут швидко темніє і, традиційно, починаються обстріли.
«Треба іти на блокпост, додому їхати. Як не вдасться, то заночую тут».
Анастасія Шибіко, Станиця Луганська