Через активні бойові дії багато місцевих виїхали звідти. Проте не всі.
Пані Олені майже сімдесят. Вона теж хотіла втекти від обстрілів. Але не змогла – вдома паралізований чоловік.
«Ото як бомбили, кажу: “Ваня, ти як хочеш, а я, напевне, в погріб піду”. А воно свистить… Зачепило. Не сильно, але було. І снаряди з фундаментів витягували. Зараз не бомблять. Не було як їхати. В мене чоловік хворий. Не можна й на хвилину залишити. Як та мала дитина. Кажу: “А що я зроблю, Вань? Я тебе не потягну”. Сама з тиском мучуся. Мені більше трьох кілограм не можна піднімати. На голову була операція», – розповідає жінка.
До Станиці приїжджає рідко. Переважно за ліками, яких не може знайти на території так званої «ЛНР».
«Тільки в Луганськ треба їхати. В Лобачеве немає. Навіть в Миколаївці була, до якої ми належимо. А там постійно аптека зачинена, чомусь. Я нікуди не ходжу. Оце треба в магазин – пішла, скупилася, додому повернулася. Є час – дивлюся, що там по телевізору, що “Луганськ” передає. Усі канали тягнуть: “Україна”, “Луганськ”, “Росія”.
Цікаві історії пані Олена радить шукати на КПВВ. Каже: таких вигадок не почуєш навіть від російського телебачення. А стояти у черзі інколи можна навіть цілий день. Тому й їздить до Станиці у вихідні, коли людей зазвичай найменше.
«Дивлячись, скільки народу. На «ЛНР» 45 хвилин стояли, поки пройшли. А тут – близько трьох годин. Дуже багато людей. На блокпосту б на людей би подивитися, там запитувати. Там багато питань. Наслухаєшся такого, що аж вуха в’януть. Є такі люди, що язики порозпускають, тріпаються, чули-не чули, а щось додадуть до того, обговорюють, будь ви не ладні», – розповідає жінка.
Відповідь на питання про потенційне розведення військ в цьому районі Олена знаходить не одразу. Каже: люди з обох сторін лінії розмежування тепер бояться будь-яких змін. Адже важко передбачити, якими можуть бути наслідки чергових переговорів та домовленостей. Одне знає напевне: від війни втомилися усі.
«На нашій стороні ніхто не хоче. Я думаю, тут те саме. Хто хоче воювати? І за що? Кому ми що зробили? Жили спокійно, працювали… І діти, і онуки… За що завелися? Бог його знає. Вони там не розберуть-не поділять, верхівки, а люди страждають. Ну кому хочеться, щоби то сина вбили, то жінку, то дітей?..», – каже Олена.
Вчергове переглядає список ліків і перевіряє пакет із таблетками. Переконавшись, що купила все, за чим їхала, поспішає до контрольно-пропускного пункту – треба встигнути до закриття. Тепер КПВВ у Станиці Луганській працює до 18 години, адже тут швидко темніє і, традиційно, починаються обстріли.
«Треба іти на блокпост, додому їхати. Як не вдасться, то заночую тут».
Анастасія Шибіко, Станиця Луганська
Про президентські вибори в США говоримо з аналітиком Центру досліджень «Детектора медіа» Артуром Колдомасовим. Read More
На Громадському радіо говоримо про те, яку допомогу надає проєкт «Шлях додому» батькам й опікунам,… Read More
Невизначеність у майбутньому, піклування про здоров'я. Чим живуть українські підлітки в умовах війни? Read More
В Україні один працюючий утримує одного пенсіонера. Read More
Про удари по Сумщині, знищений російський катер та ситуацію на Сході говоримо з військовим експертом… Read More
У цьому епізоді подкасту «З понеділка!» Катерина Мацюпа і Ліза Цареградська обговорили вкотре: що таке… Read More