Ірина Сампан/Громадське радіо
Визначити, де живуть місцеві у прифронтовому селі Водяному, неважко. Попри бойові дії, цілодобові обстріли та часткову замінованість населеного пункту на їхніх подвір’ях ґелґочуть гуси, мекають кози, а з димара клубочиться дим. «Чим топите?» — питаю я у літнього чоловіка, який порається у дворі.
«Поки чим прийдеться. Дрова. В посадку і навіть до посадки нам не дозволяють виходити. Скрізь стоять розтяжки. Не так розтяжки, як нерозірвані міни. Нам категорично забороняють, і ми самі не йдемо. Червоний Хрест обіцяв привезти нам брикети, але через військові дії, через «бомбьожки» кожен божий день їх не пускали, боялися за життя», — каже чоловік і запрошує до хати.
Військові, які дислокуються в районі Водяного, попередили, що дід Василь «має досить нетипові для місцевого жителя Донбасу погляди», навіть трохи радикальні.
«Ці фашисти-нелюди дають нам 10-15 секунд (щоб сховатися від обстрілу, — ред.). Міна летить, а куди вона летить, ми не знаємо. Руські фашисти, я їх інакше не називаю. Гітлер не вчиняв так, як вони, — мирних жителів ні за що б’ють. Нас вдень і вночі обстрілювали з Саханки. Всіх кіз поперебивали. День з ніччю рівняли. Я сиджу в підвалі, і в мене на хребті волосся проростало і дибки вставало. Так лячно і страшно», — ділиться Василь Андрійович.
Дружина Людмила Миколаївна не менш налаштована проукраїнськи. У серпні 2014-го в селі автобус з українськими військовими наскочив на камінь і перекинувся. Жінка так відганяла місцевих мародерів, які кинулися розтягувати звідти майно, що зламала палець об арматуру.
«Це тут, у посадці. Хлопці за кимось гналися, не вписалися у поворот, наїхали на камінь, і автобус перевернувся. Вони швидко втекли в посадку і заховалися. А наші почали звідти продукти тягнути. Я втрутилася і почала бити. Ось цей, що живе тут поруч, почав відкручувати акумулятор. Я сказала, що подзвоню у воєнну комендатуру, і що за військовим часом йому строк дадуть. Та в мене внуки по копієчці збирали, щоб армії дати!», — обурюється пані Людмила.
Василь і Людмила Горобці розповіли, що до війни у селі жило більше як дві тисячі людей, зараз — десятеро, виїхали майже всі. Деякі мали тут дачні ділянки, привозили дітей з міст на природу.
«Тут дорога була, все, а руські варвари все перекреслили. Ну як можна уявити? «Республіка Антрацит»! Чим ви думаєте? Та моя хата більше, ніж цей Антрацит! — Ну чому ж деякі ваші земляки їх підтримують? — По-перше, це копітка робота спецслужб – поступове навіювання. Ну зрадники! Натуральні зрадники!», — майже викрикує Василь Андрійович.
Була сьома година вечора, але скрізь по хатах було темно. Через півгодини після заходу сонця забороняється, щоб у вікнах горіло світло, це називається — порушувати світломаскування. Виходити з дому — так само, або лише з дозволу командира підрозділу. Інакше патруль може переплутати з ворожою ДРГ, а патруль стріляє в тих, хто не попереджує про своє пересування, не знає пароль і при зустрічі з патрулем намагається втекти.
До іншої сім’ї, яка живе неподалік від Горобців, ми йшли швидко, підсвічуючи дорогу ліхтариком. Літнє подружжя Іващенків зраділи гостям, і перед тим, як напоїти чаєм з печивом, показали свій підвал, де вони ховаються під час сильних обстрілів. Дочка живе в Маріуполі, син — в Алушті в окупованому Криму, приїхати в гості не може. Також розповідають, що у жовтні цього року їх обох ледь не вбила міна. Вижили тільки тому, що слива взяла на себе удар і снаряд розірвався у повітрі над головами:
«Он де слива. Ми пішли за паркан і рвемо бур’янчик. Як я дивлюся, а вгорі розривається і падає біля сливи. І осколки розлітаються! А в нас не попало. То діду геть по руці пройшлось. Мабуть, за гілку зачепилося. А я трохи приглохла. Мене хлопці возили у місто», — згадує Катерина Данилівна.
Питаю і їх, чим будуть топити взимку. Валерій Дмитрович спокійно відповідає, що з цим проблем не буде, особа він тут не остання, майже бізнесмен. До війни розводив в’єтнамських свиней, мав від того копійку, а зараз і продати м’ясо з салом нікому — самі їдять і з військовими діляться.
— У діда поки є, а коли не буде, то він на Варшаву піде. У нас поросята, син при хорошому житті ще до війни привіз. Було більше сорока штук, а потім хлопці трохи взяли. Прошу його, діду, давай трохи сплавимо. В банки закрутимо, — просить Катерина.
— Та нас розірве, якщо ми все з тобою у банки складемо, — дискутують дружина з чоловіком.
А ще є “Волга”, можна і таксистом у військових підробити, каже Валерій Іващенко:
«А то, мабуть, трохи у хлопців бідно з транспортом стало, а то треба чи у госпіталь з’їздити, чи за харчуванням, чи ще за чим, то просять, «діду, а поїхали».
Командир прокоментував, що транспорт медичної евакуації та підвозу продуктів, води, дров і боєприпасів працює нормально і регулярно. Але коли солдатам хочеться купити цигарок у місті або якісь свої питання вирішити, а на той момент немає вільного транспорту, то він дозволяє користуватися послугами Валерія Дмитровича. «До речі, тільки на платній основі», — сміється командир.
Ще дві сім’ї ми відвідали наступного дня. Зустріли в дворі Геннадія Родіонова, колишнього радянського військового. «Готові до зими? — питаю. — Дрова де збирати будете, скрізь заміновано?».
«Ми далеко ходити не будемо, в радіусі 50, 100, 150 метрів. Якщо десь ходити, то тільки з дозволу командира. Він нам сказав за колодязь не ходити, а там питна вода, але ми туди не ходимо, бо там розтяжки. — А де ж ви берете питну воду? — питаю. — Ще є деякі запаси, також військові привозять в цистернах, а ми вже у свої фляги набираємо», — розповідає чоловік.
Микола Іванович Нуштаєв повів нас до свого хазяйства: кози, птаство. На питання «як все це можна прогодувати в таких умовах» відповів, що «так само, як і під час мирного життя, правда, тоді мінами кіз не вбивало».
«Раніше, я ставився до цього…. ніби я уві сні. З кожним днем все гірше сприймаємо. Та і книги читаємо, і спати лягаємо, але як можна спати, коли бомблять, і чекай, коли шарахнуть. Є підвал — туди ховаємося. У наш дім дві міни шарахнуло. — Чим топити взимку будете? — Що знайдемо. Та нічого, переб’ємося, Господи».
І вони продовжують жити у своєму селі так, ніби війни немає. Звісно вони хочуть, щоб прийшов мир, але поки він не настав, живуть, ніби нічого не змінилося. Однак стан зависання у повітрі все ж відчувається. Немає бажання відбудовувати щось кардинально: залатали діри в стінах і живуть до наступного обстрілу.
«Розумієте, нічого не хочеться робити. Шпалери з 2014-го року, навіщо я їх буду міняти. Зараз як гугухне — і все. Так воно і стоїть, поки війна не закінчиться. І город треба прибирати, а не хочеться», — зітхає Людмила Горобець.
Василь Андрійович хоч і радикальний у своїх поглядах, однак вважає, що повертати території Україні треба мирним і дипломатичним шляхом, а не наступом. Як миритися потім з тими земляками, хто взяв зброю і перейшов на бій незаконних формувань, не знає, однак підкреслює, що тримає глибоку образу на президента Росії.
«Я тільки за шлях переговорів, дружина — ні. Каже, що «вони ж нас б’ють». Але там же такі ж люди, як ми. Ми ж теж їх б’ємо і вони те ж саме про нас говорять, що і ми про них», — вважає Василь. «Не знаю, мирним шляхом вони не розуміють. Вони кажуть одне, але продовжують бити по нас у подвійному розмірі», — висловлює свою думку Людмила. «Виїжджають (бойовики, — ред.) на дорогу, де живуть мирні жителі і б’ють по прямій, а ми не можемо туди бити, бо там люди ж живуть. І вони одурені!, — підсумовує Василь. — Росія ж Україну доїть, доїть і доїть. Ну я *уйла ненавиджу, ненавиджу і ненавиджу, і ніколи йому цього не пробачу».
Ірина Сампан. Водяне. Громадське радіо.