«Громадське радіо»
Від Станиці Луганської, де проходить лінія фронту, до Біловодська – лише 70 кілометрів. У Станиці і досі обстріли, тут гинуть люди, а ті, хто залишився жити, ховаються по підвалах під час обстрілів. Зруйнований ще влітку 2014 ринок у сусідньому Макаровому не відновили і досі. Як і купу будинків вздовж дороги.
За 70 кілометрів від лінії бойових дій – у Біловодську – цілковита тиша. Сюди не дійшов т.зв. «руський мир», хоча псевдореферендум у 2014-му тут провести встигли. Тоді, потайки від сусідів, ходили голосувати цілими родинами. Проте нині про ті часи тут намагаються не згадувати. Навіть декомунізацію тут ведуть за графіком: вулицю Совєтську перейменували на Центральну, а Леніна у центрі селища повалили – тепер тут майорить прапор України.
На вулицях з’явилися військові служби правопорядку – армійці, які слідкують за порядком у населених пунктах, де є військові частини. Ще 2 роки тому і міліцію на вулицях зустріти було важко.
За 2 роки після «референдуму» погляди звичайних біловодчан помітно змінилися. На свята тут вдягають вишиванки, купують українське та все більше говорять українською. Родина Олександра Неліпи живе у Біловодську вже 18 років. Дружина з західної України сюди привезла вишиванки та продає їх на місцевому ринку. Ще 2 роки тому такий товар брали неохоче, зараз купують досить часто, розповідає біловодчанин Олександр Неліпа.
“З недавніх часів з`явилися люди, які почали ходити, ті, що навіть вперед відчували себе внутрішньо, не виказували своєї думки, а з нинішніх часів, з початку АТО, дуже багато людей появилося в вишиванках. Ми зі своєю родиною в останні роки ходимо тільки в вишиванках, як би нам там що в спину не казали, а ми українці”.
Про «казати в спину» пояснює дружина Олександра Ганна Продан. Ще 2 роки тому її любов до України в Біловодську, на погляд жінки, розділяли далеко не всі. Нині однодумців побільшало, розповідає Ганна Продан:
“14-й рік, з 14 року, як все це почалося, і стали ж більше до України. 50 на 50 було. 15-й рік, 16-й стало 80 на 20. 80 патріотів, 20 ні сюда, ні туда, щось таке, незрозуміле”.
“Спочатку, як тільки починалося все, дуже багато там казали, кричали Росія, Росія, але все таки почуття патріотизму переважили. І зараз дуже багато, навіть наш регіон, ті, що раніше хотіли, щоб «Путін, введи войска», зараз у них трохи погляди змінилися. Я думаю, що це гарно і правильно. Мені здається, що у нашому регіоні патріоти побороли оту…”, – додає Олександр Неліпа.
Тут не чути пострілів, але військові стали нормою життя. У багатьох в армії служать чоловіки чи сини. Біловодчанка Юлія Мажула за присутності військових почувається спокійно, тим більше, що один з них – її чоловік.
“У нас самих батько, мій чоловік, теж служить. Поки в Біловодську. Дуже сподіваємося, що нікуди не поїде. Але якщо так вийде, не дай Боже, звичайно, щоб він загинув. Але я пишаюся, що він захищає Україну. Це для мене дуже важливо. Аж мурахи по тілу, коли чуєш гімн, колі підіймають наш прапор – це дуже гріє душу. Мені здається, в нашому Біловодську дуже багато хто підтримує нашу країну і думають так само, як і я, пишаються, що ми українці!”.
Ганна Снєгіна з Луганщини для «Громадського радіо»