Але навіть ці обставини не змушують Любов Леонтіївну покинути рідну домівку.
«Дуже було тяжко, як літаки літали над аеропортом, Піски не так далеко. А тоді дійшли і до нас. Ні з чим було їхати і нікуди. До Красноармійського району можна було виїхати, та чи знали, де воно зупиниться. Ми не думали, що так все затягнеться.
Жінка зі сльозами на очах розповідає історію своєї родини, яка з початком військового конфлікту роз’їхалася по всій країні.
«Маю двох синів 47 і 44 роки. Один з них зараз в Маріуполі, довелося йому забрати туди сина. Є внучка, їй довелося виїхати у Вінницю, бо туди евакуювали частину ДоНУ. Вийшло так, що тут почалася війна, а у неї екзамени мали бути у ліцеї. Вона навіть не змогла поїхати на свій випускний і це дуже прикро”.
Ще не загоїлися рани сім’ї Сорокіних: рік тому Любов Леонтіївна втратила невістку, яка зазнала тяжкого поранення і померла від втрати крові.
«У лютому минулого року онука вже вчилася у Вінниці, а потім її мама тут, в Авдіївці отримала тяжке поранення осколком у спину і не було у лікарні ні води, ні світла, ні лікарів. Її військова “швидка” відвезла в Дімітрово, де вона померла. Коли мені внучка подзвонила і сказала, що мама померла, то я не просто заплакала, а заревіла, вирвалося в мене».
Всі цінні речі Любов Леонтіївна завжди має при собі. Навіть під час інтерв’ю папка з документами та аптечка лежать поряд на дивані.
«Два роки я не одягаю нічну сорочку, сплю одягнена. У мене все напоготові. Навіть у погребі у мене все готово: теплий одяг, застелені стілажі ковдрами, подушки є. Влітку це все виносили просушувати. Зараз вже до погреба не бігаю. Хтось запитує: «Що, звикли до цього?” Ні, до цього звикнути не можна. Це потрібно пережити, але цього я і ворогу не бажаю».
Позаочі Любов Леонтіївну називають «зрадницею», а на порозі з’являється все менше гостей.
«Ну що я скажу: вони дуже чемні, виховані і я не бачу, щоб вони пили – це найголовніше. Я грубої мови у них не чула. Тільки, що різне відношення у людей. Минулого року інші хлопці тут стояли і я їм також допомагала. То прийдуть до мене їсти зварять, то я їм кастрюлі даю. А сусідка мені тоді каже: «Люба, ти така добра. Гляди, бо «днр-рівці” прийдуть і надають”. Я їй кажу, що мені вже 70 років і мені вже все рівно”.
Неподалік будинку Сорокіних дислокуються українські військові. За словами господині, нарікань на хлопців немає, але вочевидь не всім місцевим подобається їх присутність у місті.
«Один боєць мені дав рецепт пиріжків з картоплею. Ну, я і заходилася їх готувати. Напекла, виношу за ворота у мисці, а один з них каже: «Бабця йде”. А я йому кажу: «Я зараз як підійду, як дам бабці, грамотний який став!”.
По вулиці, на якій мешкає Любов Леонтіївна, кожний другий будинок зруйнований або посічений осколками, а більшості сусідів уже нема куди повертатися.
«Буває, тільки ляжеш, а вони заводяться (про техніку, – ред.), кочегарять, а тоді як почнуть стріляти, то через хату летять міни. Це такий звук, який ніколи ні з чим не спутаєш. Дуже страшно, бо не знаєш, куди воно впаде. Дуже страшно. Я якось стояла на зупинці і йшло два хлопчики в школу. А вони як заходилися стріляти. Ну куди нам діватися?”.
Про радіо «Хартія», його програми та мету. Гість — Сергій Жадан, український письменник, креативний директор… Read More
Чому заповіт — це не тільки права та блага? Про це в етері Громадського радіо розповів Юрій… Read More
Тетяна Трощинська обговорює головні новини тижня з публіцистом Віталієм Портниковим. Read More
Заступник голови Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей Микола Литвиненко розповідає в… Read More
Що відчуває дитина, коли втрачає близьки? Чого варто уникати, аби не травмувати ще більше? Про… Read More
На Херсонщині окупанти відбирають житло місцевих, навіть попри надані документи про право власності. Деталі розповів… Read More