Але навіть ці обставини не змушують Любов Леонтіївну покинути рідну домівку.
«Дуже було тяжко, як літаки літали над аеропортом, Піски не так далеко. А тоді дійшли і до нас. Ні з чим було їхати і нікуди. До Красноармійського району можна було виїхати, та чи знали, де воно зупиниться. Ми не думали, що так все затягнеться.
Жінка зі сльозами на очах розповідає історію своєї родини, яка з початком військового конфлікту роз’їхалася по всій країні.
«Маю двох синів 47 і 44 роки. Один з них зараз в Маріуполі, довелося йому забрати туди сина. Є внучка, їй довелося виїхати у Вінницю, бо туди евакуювали частину ДоНУ. Вийшло так, що тут почалася війна, а у неї екзамени мали бути у ліцеї. Вона навіть не змогла поїхати на свій випускний і це дуже прикро”.
Ще не загоїлися рани сім’ї Сорокіних: рік тому Любов Леонтіївна втратила невістку, яка зазнала тяжкого поранення і померла від втрати крові.
«У лютому минулого року онука вже вчилася у Вінниці, а потім її мама тут, в Авдіївці отримала тяжке поранення осколком у спину і не було у лікарні ні води, ні світла, ні лікарів. Її військова “швидка” відвезла в Дімітрово, де вона померла. Коли мені внучка подзвонила і сказала, що мама померла, то я не просто заплакала, а заревіла, вирвалося в мене».
Всі цінні речі Любов Леонтіївна завжди має при собі. Навіть під час інтерв’ю папка з документами та аптечка лежать поряд на дивані.
«Два роки я не одягаю нічну сорочку, сплю одягнена. У мене все напоготові. Навіть у погребі у мене все готово: теплий одяг, застелені стілажі ковдрами, подушки є. Влітку це все виносили просушувати. Зараз вже до погреба не бігаю. Хтось запитує: «Що, звикли до цього?” Ні, до цього звикнути не можна. Це потрібно пережити, але цього я і ворогу не бажаю».
Позаочі Любов Леонтіївну називають «зрадницею», а на порозі з’являється все менше гостей.
«Ну що я скажу: вони дуже чемні, виховані і я не бачу, щоб вони пили – це найголовніше. Я грубої мови у них не чула. Тільки, що різне відношення у людей. Минулого року інші хлопці тут стояли і я їм також допомагала. То прийдуть до мене їсти зварять, то я їм кастрюлі даю. А сусідка мені тоді каже: «Люба, ти така добра. Гляди, бо «днр-рівці” прийдуть і надають”. Я їй кажу, що мені вже 70 років і мені вже все рівно”.
Неподалік будинку Сорокіних дислокуються українські військові. За словами господині, нарікань на хлопців немає, але вочевидь не всім місцевим подобається їх присутність у місті.
«Один боєць мені дав рецепт пиріжків з картоплею. Ну, я і заходилася їх готувати. Напекла, виношу за ворота у мисці, а один з них каже: «Бабця йде”. А я йому кажу: «Я зараз як підійду, як дам бабці, грамотний який став!”.
По вулиці, на якій мешкає Любов Леонтіївна, кожний другий будинок зруйнований або посічений осколками, а більшості сусідів уже нема куди повертатися.
«Буває, тільки ляжеш, а вони заводяться (про техніку, – ред.), кочегарять, а тоді як почнуть стріляти, то через хату летять міни. Це такий звук, який ніколи ні з чим не спутаєш. Дуже страшно, бо не знаєш, куди воно впаде. Дуже страшно. Я якось стояла на зупинці і йшло два хлопчики в школу. А вони як заходилися стріляти. Ну куди нам діватися?”.