«Громадське радіо»
У травні 2014 року мешканець міста Анатолій Водолазький взяв прапор України і один вийшов на центральну площу на знак протесту проти свавілля бойовиків у Дружківці, після цього потрапив у полон.
Анатолій Данилович — звичайний пенсіонер. Згадуючи той історичний день, говорить, що був дуже злий на події довкола і бездіяльність влади. Відчував, що треба щось робити.
«Злість у душі була страшна за те, що відбувається в країні. І все це непокаране. Коли мер міста дозволив вивісити прапори Росії, а потім ДНР над виконкомом, я зрозумів: треба щось робити. Тоді не було активної громади, тих людей, що мене підтримують. Не було військових, був сброд. Я вийшов на знак протесту, що Україна була, є і буде», — говорить Анатолій Водолазький.
Він простояв на площі біля пам’ятника Леніну 10 хвилин. Тоді за такий вчинок бойовики забрали його до підвалу катівні. Дружина пані Лариса пам’ятає той день, коли чоловік згодом повернувся додому, щоправда, побитий і без зубів.
«Я усім вдячна, хто підтримує мого чоловіка. Я ним пишаюся. Він зробив вчинок! Він у такий момент вийшов один, я боялася за нього, відмовляла, що не треба. Але він сказав: треба», — каже пані Лариса зі сльозами.
У цей же день, 22 травня, о 15:30 він знову вийшов. Нині був не один. Підтримати патріота приїхали десятки людей з різних міст північної Донеччини. Більшість з них — із синьо-жовтими прапорами. За свій вчинок, на той момент і справді героїчний, Анатолій Водолазький отримав зірку Народного героя України. Став волонтером, активно допомагає бійцям і дітям, проводячи у школах роботу з патріотичного виховання.
«На даний момент у мене є відчуття гордості, що армія встала з колін. Я працюю волонтером з батальйонами, спілкуюся, бачу, що армія сильна. Передаю привіт волонтерам з потяга «Труханівська Січ», які нещодавно у нас були ,вони мені дзвонили, теж вітали», — ділиться патріот.
Цей дух і потяг до справедливості, говорить пан Анатолій, у нього в крові. Він родом з Воронезької області. Його обидва діди були розстріляні більшовицькою владою у 1937 році. Потім реабілітовані. Згодом родина переїхала до Дружківки, і він всією душею полюбив це маленьке місто з чудовою козацькою історією. Сьогодні мріє, аби на Донеччині настав мир, а люди, що тут живуть, навчилися цінувати та по-справжньому любити свою землю, культури, державні символи, зокрема і прапор. Щодо останнього, він точно знає, як це, і готовий усім розповісти.
Наталя Поколенко з Донеччини для «Громадського радіо»