Історик за фахом, пані Олена цікавиться радянським періодом і має власну думку щодо несвободи людей у той час. У 1930-х, — наголошує пані Олена, — у газетах були цілі рубрики під заголовком «Зрікаємося батьків». Усе задля того, щоб отримати просування по службі, тобто писали свою «правильну біографію».
Олена Стяжкіна: Навіть за радянських часів людина могла не миритися з тим, а чинити спротив. Спротив слабких теж існує. Але шанс на порятунок завжди є. Якщо людина не готова сьогодні, це не значить, що вона не буде готова завтра.
Втім навіть за радянських часів люди прагнули піднятися. Професор Стяжкіна переконує: це усвідомлення рано чи пізно приходило.
Олена Стяжкіна: Людина розуміла: більше терпіти не може і не хоче. І вставала. Так, це був слабкий спротив, але спротив. І це добре. Це було усвідомлення себе як громадянина навіть за тих умов. Потім ті люди усвідомлювали, що з них досить. Вони не були на колінах, то влада була на колінах. А люди завжди стає самою собою. Вона отримує свій власний світ, який більший ніж пропонує влада. Якщо б ми не були здатні на спротив, то нас би тут не було. Не було б України взагалі
Особливі умови такого собі життя «на маргінесі» були тоді у мешканців Донеччини, які приїхали освоювати ці землі і змовилися мовчати про свою історію і своє коріння. Не дивно: на Донбасі максимум, що знають люди, так це ім’я прабабці, — наголошує Олена Стяжкіна.
Олена Стяжкіна: На Донеччини була змова мовчання. Усі люди свого часу туди приїхали, залишилися і домовилися забути своє минуле. Люди там опинилися без минулого коли приїхали сюди, це могло стати їх шансом.
Не мовчати, а говорити сьогодні, прагнути пізнати себе і своє коріння закликає історик. Лише так зможемо побороти «невкорінення» і позбутися змови мовчання. Нинішня ситуація в Україні змушує людей більше говорити, аби бути почутими, переконана професор.
Наталя Поколенко з Донеччини програма «Люди Донбасу» для «Громадського радіо»