«Громадське радіо»
Роман Юрчук – звичайний сільський хлопець, як кажуть його товариші. Він із села Мирославка, що у Бердичівському районі на Житомирщині. Після проходження строкової служби у 2014 році пішов добровольцем на Донеччину, до зони АТО. Кухар за освітою, Роман став кулеметником. Каже, ще з майдану не очікував такого рівня патріотизму від людей.
“Я був вражений, вражений від того, які хлопці були поряд. Я не очікував, що на таке здатен наш український народ. Ніхто не йшов назад”.
Роман отримав нагороду – срібний тризуб Народного героя України. На питання за що – хлопець ніяковіє і каже: в той момент він не думав, просто інтуїтивно зробив те, що мав зробити – розстріляв з кулемета склад боєприпасів противника, який вибухнув і ще довго горів, пригадує товариш Романа Анатолій Гречко.
“Наш пост довго обстрілювали, Ромка вирішив знищити противника. Пробрався з кулеметом, він його Малим називав і влучив. Довго горів той склад з боєприпасами”.
Нині Роман Юрчук вже повернувся додому на Житомирщину до дружини і 4-річної дитини, але каже, що його знову тягне назад, до своїх.
Побороти це бажання “назад до своїх” не зміг В’ячеслав Волобуєв. Він на війні з березня 2014. Тоді банківський співробітник пішов служити добровольцем спочатку до 25 бригади, потім до 81. Він розвідник, а ці люди про себе мало говорять, але читаючи про людей, яких теж нагороджують, пишається ними.
“Болить мені те, що в певний момент я міг зробити більше. Згадую загиблих друзів, все думаю, якби я був поряд тоді, може, врятував би їх”.
Патріот, громадянин, офіцер – кажуть про нього товариші. Там, де інший може, і розгубився, капітан Волобуєв не схибив. Він розгорнув супутниковий зв’язок під обстрілом, коли в тарілку влучила міна, знову його налаштовував під кулями, – розповідає Євген Мойсюк – командир В’ячеслава – про оборону Донецького аеропорту.
“Зв’язку не було 16 годин, ми не знали, що з нашими хлопцями там, в аеропорту. Командир 90-го батальйону потрапив в полон. Але ми знали, що там наші хлопці. Капітан Волобуєв сказав: я їх виведу, я чемпіон України зі спортивного орієнтування. І пішов на ризик. Адже міг потрапити в полон. Були погані погодні умови, туман, нічого не видно. Але вони зайшли з боку противника і принесли рацію”.
Після демобілізації капітан Волобуєв знову повернувся на передову. Вдома родина не змогла втримати, але він каже, що вдячний дружині за розуміння.
Зрозуміти, вислухати і підтримати хлопців на війні – завдання капелана. Василь Іванюк – капелан 81 бригади від самого початку війни. Священик каже, що за перемогу він не молиться, Україна і так перемогла, бо змогла зупинити військо країни , яка весь час готувалася до війни.
“Для тих чоловіків – бійців – розмови неважливі. Їм треба подивитися в очі. Коли він тобі загляне в очі, в саму душу, заплаче, то це всі сповіді річні в одній людині є. Колись я опублікую свої щоденники, в них буде багато чудесників військових випадків. Була історія: колись вночі мені хлопці подзвонили і сказали, що на нас ідуть танки. Це було так зване перемир’я у 2014 році. Усіх жонатих звідти відпустили, залишилися молоді нежонаті на позиціях. Я не міг для них нічого зробити, я моловся. Просто в майці, як був, впав перед престолом у капличці і молився. Хоча я більше плакав тоді. Вранці хлопці подзвонили мені і сказали, що всі живі, кілька танків вони підбили, а з нашого боку навіть подряпин не було. Я ж обіцяв їх допомогти, щоб ангели прийшли на допомогу”.
Після завершення війни капелан збирається опублікувати щоденники, в яких розповісти багато цікавих історій, а поки Василь Іванюк продовжує бути капеланом і волонтером, допомагаючи виборювати мир на Донеччині.